Глава 44. Не лише знайомий

Я поклала сумку на край пледа й нарешті озирнулася.

Місце Руслан справді знайшов хороше. Дерева давали достатньо тіні, до води вела смуга теплого піску, а сусідні компанії сиділи далеко, щоб їхня музика не змішувалася з нашими розмовами. На складному столику вже стояли контейнери з їжею, під ним лежали пакети, які Поля зранку намагалася вмістити в багажник.

— Роздягальня там, — вона показала в бік дерев’яних кабінок трохи далі вздовж берега. — Ходімо, я теж перевдягнуся.

Я дістала купальник і рушник. Єгор із Русланом саме розкладали покупки, Морква перевіряв, чи пережило дорогу його морозиво, і на нас ніхто не дивився. Проте я чомусь згорнула рушник так, щоб сховати в ньому купальник, ніби сам його вигляд міг видати щось зайве.

У кабінці пахло нагрітим деревом. Крізь щілину біля даху падала вузька смуга світла, на гачку хиталася моя футболка. Я перевдягнулася, поправила бретелі чорного роздільного купальника й опустила погляд на себе.

Я знала, що маю гарне тіло. Бачила його щодня в дзеркалі зали й пам’ятала, скільки роботи стояло за цією поставою, сильними ногами, чіткою лінією талії. За останні роки фігура стала жіночнішою, рухи — упевненішими, і мені подобалося, якою я стала.

Але зараз я дивилася на себе так, ніби мала вийти не до води, а знову на сцену.

— Лізо? — озвалася Поля ззовні. — Ти там заснула?

— Уже виходжу.

Я взяла речі, ще раз без потреби поправила бретель і відчинила двері.

Сонце вдарило просто в очі. Довелося примружитися й підняти долоню до чола, поки я намагалася знайти наш плед серед світлих плям піску й води.

Єгор стояв біля столика навпроти Руслана. Щось розповідав, показуючи рукою поворот.

— І він мені каже: там одразу праворуч. Я звертаю, а там…

Він побачив мене й замовк.

Я зробила ще кілька кроків, притискаючи одяг до живота. Його погляд на мить ковзнув нижче мого обличчя, а потім повернувся до очей. Він навіть не спробував одразу продовжити розповідь.

Руслан простежив за його поглядом.

Я зупинилася біля пледа.

— Щось не так?

Єгор прокашлявся.

— Ні. Усе… добре.

Руслан пирхнув і відвернувся, нібито розглядаючи пакет із водою.

— А що там було праворуч? — запитав він із підозріло серйозним виглядом. — Допоможу тобі повернутися до думки.

Єгор повільно перевів на нього погляд.

— Парковка.

— От бачиш. Усе згадав.

Я нахилилася, поклала речі в сумку й дозволила собі усміхнутися, поки вони не бачили мого обличчя.

Уперше за цей день розгубилася не я.

— Хто купатися? — гукнула Катя від води.

— Ми! — відповіла Поля й потягнула мене за руку.

Я пішла за нею, уже не намагаючись прикритися рушником.

Вода виявилася прохолоднішою, ніж виглядала з берега. Я зайшла по коліна й зупинилася, даючи собі час звикнути, а Поля поруч видавала звуки, які погано поєднувалися з її ранковим захопленням поїздкою.

— Ти ж казала, тепла, — нагадала я.

— Звідти була тепла.

Руслан обійшов нас і поплив, а Морква почав доводити, що заходити поступово — найдовший спосіб страждати.

За хвилину ми вже всі були у воді. Хтось кинув м’яч, його віднесло вбік, Катя засміялася й попливла навздогін. Я теж відштовхнулася від дна, зробила кілька широких рухів і відчула, як приємно розслабляються натомлені після тренування м’язи.

Коли повернулася ближче до друзів, Єгор стояв неподалік від Полі й слухав Руслана. Я прибрала мокре волосся з обличчя, підняла очі й помітила, що він дивиться на мене.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— У тебе сьогодні багато цього «нічого».

Він усміхнувся, уже цілком оговтавшись.

— Ти сьогодні часто перевіряєш.

Я зачерпнула долонею воду й хлюпнула в його бік. Він встиг відхилитися, але кілька крапель усе одно потрапили йому на обличчя.

— Дуже доросла відповідь, — зауважив він.

— Я після тренування. На складніші немає сил.

Єгор провів долонею по обличчю й кинув мені м’яч, який саме підплив до нього.

— Тоді хоча б лови.

Я спіймала й відразу перекинула Каті.

Далі все змішалося в легкий безлад: м’яч, бризки, суперечки, чия черга подавати. Поля весь час сміялася, Руслан удавав, що ображений її грою проти нього, а Морква вимагав рахувати очки, яких ніхто не пам’ятав.

Час від часу я знову ловила Єгорів погляд. Коли виходила на мілкіше місце. Коли сміялася з Катею. Коли стояла, підставивши обличчя сонцю.

Я не могла зрозуміти, що бентежить більше: його увага чи те, як швидко я навчилася знаходити її серед усього іншого.

Після купання ми повернулися до речей. Я витерла волосся, накинула на плечі розстебнуту легку сорочку й сіла на край пледа. Поля взялася розкладати їжу, Катя шукала серветки, а я саме відкривала пляшку, коли почула своє ім’я.

— Лізо?

Я озирнулася.

Артем стояв за кілька кроків від нас із рюкзаком на одному плечі. Волосся в нього трохи вигоріло на сонці, на носі залишився слід від окулярів. Він усміхнувся, упізнавши мене остаточно, і я відразу усміхнулася у відповідь.

— Привіт! Ти звідки тут?

— Ми з друзями он там були. — Він показав уздовж берега. — Уже збираємося. Я йшов до машини й думаю: дуже знайома людина.

Я підвелася, залишивши пляшку біля сумки.

Ми не бачилися кілька місяців. Після розставання зрідка писали одне одному, вітали зі святами, але зустрітися якось не виходило. Він був тією людиною, поруч із якою мені завжди було легко, навіть коли довелося говорити речі, яких він не хотів чути.

— Як ти? — запитав Артем.

— Добре. Учусь, танцюю. Переважно танцюю.

— Тобто нічого не змінилося.

— Тепер я ще іноді сплю.

Він засміявся.

— Значний прогрес.

Поля привіталася з ним, і він помахав їй рукою. Потім глянув на решту компанії, кивнув усім і знову повернувся до мене.

— Бачив твої фотографії з показу. Вітаю.