Глава 43. Дорога до озера

У суботу зранку Поля надіслала фотографію багажника, у який уже не вміщався якийсь пакет.

«Руслан каже, що ми їдемо до вечора, а я збираюся жити біля озера».

Я сиділа на краю ліжка й натягувала шкарпетку.

«Скажи, що це його шанс перевірити ваші стосунки в побуті».

Відповідь прийшла майже відразу.

«Він сказав, що перевірив, поки носив усе до машини».

Я засміялася й поклала телефон поруч. Моя сумка теж вийшла більшою, ніж зазвичай: до форми й кросівок додалися рушник, купальник, змінна футболка та легка кофта на вечір. Застібаючи її, я намагалася думати про озеро. Про теплий пісок, воду, Полю, яка неодмінно захоче зробити фотографій більше, ніж я витримаю.

Про дорогу до озера думати не хотілося.

Мама зустріла мене на кухні, поставила переді мною сніданок і запитала, чи все взяла. Я перелічила найнеобхідніше, вона додала до списку сонцезахисний крем і пішла по нього, не чекаючи відповіді.

— Єгор після тренування забере? — запитала вже з коридору.

— Так.

— Тоді добре. Не доведеться з цією сумкою по автобусах.

Я подивилася на сумку біля стільця.

З боку це справді було дуже зручно.

На тренуванні я майже забула про поїздку.

Після четвергового показу викладачка привітала мене ще раз, а потім повернула всіх до звичайної роботи. Диплом не допомагав тримати рівновагу, не робив ноги менш важкими й точно не давав права пропускати розминку.

До кінця заняття футболка прилипла до спини, а волосся біля скронь вибилося з хвоста. Я стояла, упершись долонями в коліна, і слухала останні зауваження, коли телефон у сумці завібрував.

Подивилася вже в роздягальні.

«Закінчив. Буду хвилин за двадцять».

Повідомлення було надіслане десять хвилин тому.

Я швидко набрала:

«Ми трохи затрималися. Мені ще переодягнутися».

«Добре. Не поспішай».

Я поклала телефон у сумку й пішла в душ.

За чверть години, у джинсових шортах і вільній світлій футболці, я вже шукала на дні сумки гребінець. Волосся біля шиї залишалося вологим, щоки ще горіли від заняття. Я розчесала хвіст, стягнула його гумкою й подивилася на себе в дзеркало.

Можна було нафарбувати вії.

Я навіть узяла косметичку, але потім поклала назад. Від цієї маленької суперечки із собою стало смішно й трохи прикро. Я їхала до друзів на озеро. Мені не потрібно було виглядати так, ніби між тренуванням і машиною я мала ще годину на підготовку.

Телефон завібрував знову.

«Я біля бічного входу. Сіра машина навпроти».

Я закинула сумку на плече й вийшла.

Він стояв біля машини, розмовляючи телефоном. Побачив мене, коротко кивнув, договорив щось і прибрав телефон у кишеню.

На ньому була темна футболка, світлі шорти й кросівки. Сонцезахисні окуляри тримав у руці. Я чомусь уявляла його після роботи в сорочці й тепер на мить розгубилася від того, наскільки звичайною могла бути ця зустріч.

— Привіт.

— Привіт. Давно чекаєш?

— Хвилин сім.

— Міг округлити до п’яти.

— Хотів сказати двадцять, але вирішив почати чесно.

Я пирхнула й поправила ремінець на плечі.

Єгор відчинив багажник.

— Сюди?

Я кивнула й поставила сумку всередину, поруч зі складеною курткою. Він зачинив багажник і обійшов машину.

У салоні було прохолодно. Тихо грала музика, у тримачі стояв телефон із відкритим маршрутом. Я пристебнулася й поклала свій телефон на коліна, не знаючи, куди подіти руки після цього.

Єгор сів за кермо.

— Не холодно?

— Нормально.

Він кивнув, одягнув окуляри й виїхав із парковки.

Перші кілька хвилин я дивилася у вікно. Знайомі будинки пропливали повільно, ми зупинилися на світлофорі, пропустили жінку з дитячим велосипедом. Єгор вів спокійно, і поступово я перестала стежити за дорогою так уважно.

— Як тренування? — запитав він.

— Закінчилося. Це його найкраща частина.

— Настільки погано?

— Нормально. Просто сьогодні багато працювали з балансом.

— Після першого місця ще є до чого прискіпатися?

Я повернула голову.

— Ти думаєш, мені видали диплом і сказали, що тепер я все вмію?

— Надіявся хотя б на вихідний.

— Викладачці цю ідею краще не пропонувати.

— Добре. Збережу для себе.

Я ледь усміхнулася й знову глянула у вікно. Він не поспішав заповнювати кожну паузу, але й не залишав мене надовго з власними думками.

— Ти давно саме контемпом займаєшся?

— Серйозно — останні кілька років. До того пробувала різне.

— А що в ньому подобається?

— Тобі коротку відповідь чи щоб до озера вистачило?

— Нам ще їхати.

Я поправила телефон на колінах, обмірковуючи відповідь. Питання було звичайним, але до нього хотілося поставитися серйозно.

— Можливість по-різному працювати з одним рухом. Ти можеш знати, що робиш далі, але все одно щоразу відчувати це трохи інакше. Через музику, через стан… — Я замовкла, шукаючи точніші слова. — Важко пояснити, коли ти сам не пробував.

— Можу спробувати.

Я уявила його біля станка, а потім на підлозі нашої зали й не втримала усмішки.

— Що?

— Уже шкодую, що не записала.

— Ти надто зраділа. Починаю підозрювати підступ.

— Просто хочу подивитися на твоє обличчя після розминки.

— А до розминки моє обличчя тебе не влаштовує?

Я повільно повернулася до вікна.

— Дивись на дорогу.

Він тихо засміявся.

Це дратувало. Особливо те, що я теж ледь не засміялася.

На наступному світлофорі Єгор зменшив гучність музики.

— Після показу тобі ще щось сказали? Викладачі.

— Так. Запрошена хореографка поговорила зі мною. Порадила залишити номер у роботі, не відкладати після виступу.

— Ти залишиш?

— Звичайно. Там ще є що доробити.

— Мені здавалося, усе вийшло.

— Ти вже попереджав, що скажеш щось неправильне.