Глава 42. Усі вже домовилися

До кафе ми дійшли пішки. Воно було за два квартали від корпусу, і на той момент мені здавалося, що це саме та відстань, яку мої ноги ще погодяться подолати.

Після сцени вечірнє повітря приємно холодило обличчя. Я розстебнула куртку й ішла між Катею та Полею, слухаючи, як вони обговорюють відео. Катя намагалася пояснити, чому знімати з першого ряду не завжди добре, Поля доводила, що з її місця все було чудово видно, а я вперше за день могла просто йти, не повторюючи подумки наступний рух.

Єгор ішов із хлопцями трохи позаду.

Після нашої розмови в коридорі він майже не озивався. Кілька разів відповів Русланові, притримав двері, коли ми заходили, допоміг посунути столи. Потім сів на іншому кінці нашої компанії, поруч із татом, і взяв меню.

Мене це влаштовувало.

Я ще не знала, як розмовляти з ним після його слів про пісню. Здавалося, будь-яка звичайна фраза могла випадково повернути нас до того, що залишилося між нами в коридорі. Тому я із вдячністю прийняла можливість зосередитися на їжі, друзях і власній перемозі.

Папку з дипломом поклала біля себе, подалі від склянок.

— Дістань, — попросила мама, влаштувавшись навпроти.

— Навіщо?

— Я ще раз подивлюся.

— Ти вже фотографувала.

— Фотографувала. Тепер подивлюся.

Я усміхнулася й передала їй папку.

Тато нахилився ближче до мами, хоча теж уже бачив диплом. Вони читали його разом із такою увагою, ніби там було значно більше, ніж кілька рядків, і від цього в мене знову потепліло всередині.

— Пропоную спочатку нагодувати переможницю, — сказав Руслан. — Бо вона зараз засне, а ми ще навіть замовлення не зробили.

— Обох нагодувати, — уточнила я, кивнувши на Катю.

— Я підтримую будь-яку пропозицію, у якій мене годують, — сказала вона й закрила меню. — Можна швидко?

Коли принесли напої, усі знову заговорили про виступ.

Поля показувала мамі фотографії, Руслан згадував початок групового номера, коли ми одночасно розвернулися до зали, а тато намагався пояснити, що його найбільше вразило.

— У вас там був момент, коли одна рухається, а решта ніби підхоплюють…

— Хвиля? — підказала Катя.

— Можливо. Я назв не знаю. Але виглядало так, ніби ви всі чуєте щось, чого ми ще не чуємо.

Катя перестала крутити трубочку в склянці.

— Оце, між іншим, дуже хороший комплімент.

— Ми той шматок стільки разів повторювали, — сказала я. — Уже без музики могли.

— Було видно, що ви разом, — додала мама. — Навіть коли дивилися в різні боки.

Я зустрілася з Катею поглядом і всміхнулася. Нам обом було приємно, що помітили саме це. Не лише костюми чи красиві рухи, а те, заради чого ми раз у раз починали спочатку, коли комусь здавалося, що й так уже нормально.

— А сольний… — Поля поклала телефон на стіл. — Я навіть не знаю, як пояснити.

Я потягнулася по склянку, даючи собі кілька секунд.

— Можна не пояснювати.

— Ні, я хочу. Просто ти там була зовсім інша. Я ж бачила, як ти танцюєш. Багато разів. Але сьогодні…

Вона замовкла, шукаючи слова, а мама тихо кивнула.

— Я в якийсь момент забула, що знімаю. Опустила телефон. У мене на відео тепер пів хвилини підлоги.

— Зате стабільний кадр, — сказала я.

Мама засміялася, але очі в неї знову заблищали.

— Не смійся. Я справді дуже пишаюся тобою.

Я опустила погляд, усміхаючись у склянку.

Похвала виявилася складнішою за зауваження. Із зауваженнями я знала, що робити: запам’ятати, виправити, повторити. А тут хотілося сказати щось у відповідь, але будь-які слова здавалися замалими.

Морква, який до цього мовчки слухав, поклав телефон екраном донизу.

— Мала, це було надзвичайно.

Я підняла на нього очі.

Він говорив без усмішки й навіть не потягнувся до хлібного кошика, який саме поставили перед ним.

— Серйозно. Я в танцях нічого не розумію. Але там, де ти залишилася на підлозі… Я сидів і чекав, коли ти встанеш. А потім зрозумів, що затримав дихання.

За столом на мить стало тихіше.

— Дякую, Сашо, — сказала я.

Він кивнув, трохи ніяковіючи від того, що всі раптом дивляться на нього.

Руслан повільно випростався, склав руки перед собою й урочисто повторив:

— Мала. Це було надзвичайно.

Катя відразу приклала долоню до грудей.

— Особливо робота з тишею. Я сидів, затамувавши подих.

— Ви нормальні? — Морква обвів нас поглядом. — Раз у житті сказав по-людськи.

— От ми й не підготувалися, — відповів тато.

Цього вже ніхто не витримав.

Морква теж засміявся, махнув рукою й нарешті взяв хліб.

— Усе. Наступного разу скажу, що музика голосна, а стільці незручні.

— Але сьогодні було надзвичайно, — нагадала Поля його ж голосом.

— Я піду за інший стіл.

— Не йди, — сказала я крізь сміх. — Мені сподобалося. Я запам’ятаю.

— Хоч одна вдячна людина.

Розмова одразу стала легшою. Хлопці почали згадувати власні шкільні виступи, Катя розповіла, як колись вийшла на сцену з цінником на костюмі, а мама — як я маленькою відмовилася танцювати, бо хтось узяв «моє місце».

— У мене з дитинства хороше відчуття простору, — пояснила я.

— І власності, — додав тато.

Я сміялася разом з усіма, поки випадково не глянула на інший кінець столу.

Єгор дивився на мене.

Він теж усміхався після татових слів, але нічого не додавав. Коли наші погляди зустрілися, не відвернувся відразу, і я першою потягнулася до тарілки.

Мені подобалося, що він мовчить. Значно менше подобалося те, що я весь час це помічаю.

Ми сиділи трохи більше години. Їжа й тепло остаточно забрали залишки сил: Катя прихилилася плечем до спинки диванчика, я непомітно витягнула ноги під столом і зрозуміла, що вставати зовсім не хочеться.

— Усе, артисток треба везти додому, — сказала мама, помітивши, як я прикрила позіхання долонею.