Глава 41. Коли заграла музика

Хвилини складалися в години, години — у дні, а я весь час думала, що до четверга ще встигну звикнути.

У понеділок ми затрималися після пар, бо ніяк не могли одночасно розвернутися в груповому номері. У вівторок викладачка попросила мене змінити закінчення сольного: я надто поспішала підвестися, ніби боялася залишитися на підлозі на зайву секунду. У середу я нарешті виконала все від початку до кінця й не захотіла одразу ввімкнути музику знову, щоб виправити половину рухів.

А потім настав четвер.

Я стояла перед відчиненою шафою, тримаючи костюм, і намагалася зрозуміти, куди поділися ті кілька днів, які ще зовсім недавно здавалися достатнім запасом часу.

— Лізо, ти снідатимеш? — гукнула мама.

— Зараз.

На ліжку лежала розкрита сумка. Я перевірила все вдруге: одяг для групового номера, костюм для сольного, воду, косметичку, шпильки. Застебнула блискавку й відразу відкрила, бо не пам’ятала, чи поклала запасну гумку.

Вона була на моєму зап’ясті.

Я сіла на край ліжка й кілька секунд дивилася на неї.

Два виходи на сцену. Один — разом із дівчатами, другий — самій. Я знала порядок номерів, свою початкову позицію, кожну музичну паузу. Могла подумки пройти весь танець, поки чистила зуби.

Але варто було згадати, хто сидітиме в залі, — і всі ці знання переставали заспокоювати.

Прийдуть батьки. Поля з Русланом. Хлопці.

І він.

Я підхопила сумку й пішла снідати, поки не почала перевіряти її втретє.

Пісню я обрала задовго до того, як почула про його повернення.

За ці роки вона залишалася в моїх навушниках, змінювала місця в списках, іноді зникала на кілька місяців, а потім знову знаходила мене випадковим відтворенням. Колись я не могла слухати її спокійно. Згодом навчилася чути окремо гітару, голос, тихий вдих перед наступним рядком, який раніше губився за власними думками.

Перший фрагмент танцю народився саме на цьому вдиху.

Я тоді залишилася в залі після заняття й просто пробувала рухатися під знайому мелодію. Без наміру комусь щось показувати. Потім повернулася до неї ще раз, записала кілька зв’язок, стерла запис, зробила новий.

Тепер мені здавалося, що я мала назвати Єгору пісню ще в неділю. Побіжно, між іншими словами. Тоді не довелося б думати, що він вирішить, коли почує перші акорди.

Хоча я добре уявляла, як звучало б таке попередження.

«До речі, я танцюватиму під ту пісню, але ти нічого не подумай».

Саме після цього будь-яка нормальна людина почала б думати.

Я поправила навушник і прискорила крок.

Музику вже затвердили. Номер був готовий. І я не збиралася перекроювати його через одного глядача.

Це рішення звучало впевнено, поки я не уявляла його обличчя.

До п’ятої в роздягальні стало тісно й душно. На лавках лежали чохли, хтось шукав загублену сережку, хтось сидів на підлозі й мовчки повторював руками рухи. Катя стояла перед дзеркалом із затиснутою між губами шпилькою та намагалася прибрати пасмо, яке вперто вибивалося із зачіски.

— Повернися, — сказала я.

Вона слухняно підставила мені потилицю.

— У тебе руки холодні.

— Зате шпильку не впущу.

— Дуже переконливо.

Я закріпила пасмо й перевірила, чи добре тримається.

На дверях висіла програма вечора. Нижче — список журі: викладачі відділення й запрошеного хореографа. Наш відкритий показ мав ще й конкурсну частину; наприкінці обіцяли відзначити три найкращі номери. Раніше я майже не думала про нагородження. Мені хотілося вийти й виконати свій танець так, щоб потім не шкодувати, що злякалася.

Зараз я прочитала список суддів і відчула, як до всього іншого додалося ще одне хвилювання.

Катя простежила за моїм поглядом.

— Не дивися туди.

— Я просто читаю.

— Ти так читаєш, ніби вони вже написали тобі зауваження.

Я відвернулася від дверей.

Телефон завібрував у сумці.

«Ми зайняли місця», — написала Поля.

Слідом прийшла фотографія: Руслан у проході, мама й тато поруч, Морква в останню мить нахилився в кадр так, що закрив собою половину ряду.

Єгора на фото не було.

Я збільшила знімок, помітила це й одразу заблокувала телефон.

— Наші вже там, — сказала я Каті.

— Чудово. Значить, хоч хтось плескатиме, навіть якщо ми впадемо.

— Ми не впадемо.

— Ось. Оце обличчя й залиш.

Перед груповим номером я ще встигла визирнути із-за куліси.

Зала виявилася повнішою, ніж я очікувала. Люди розмовляли, перегортали програми, ховали верхній одяг під стільці. Я знайшла маму: вона саме щось говорила татові, а він нахилився ближче, щоб почути. Через кілька місць сиділа Поля, поклавши руку Русланові на коліно.

Єгор був із краю їхнього ряду.

Темна сорочка, рука на підлокітнику, обличчя повернуте до сцени. Поки я дивилася, він підняв очі в бік куліси, і я відступила раніше, ніж зрозуміла, чи міг він мене побачити.

— Готові? — тихо запитала викладачка.

Я кивнула разом з іншими.

Перші секунди на сцені завжди здавалися найдовшими. Треба було дійти до своєї точки, зупинитися й витримати очікування музики, поки на тебе вже дивляться. Я відчула Катю праворуч, помітила, як вона опустила плечі, і зробила те саме.

Потім почався номер.

Спільний рух швидко повернув мене до роботи. Я бачила дівчат боковим зором, чула кроки, встигала на переходах. У тому місці, яке ще в понеділок розсипалося, ми розвернулися разом, і я ледь стримала усмішку.

Коли музика закінчилася, з нашого ряду долинув знайомий свист.

Катя видихнула крізь усмішку:

— Морква.

Ми вклонилися й пішли за куліси, де вона одразу стиснула мою руку.

— Вийшло.

Я кивнула, ще відчуваючи ритм у ногах.

— Вийшло.

На кілька хвилин цього вистачило, щоб бути щасливою.

До сольного залишалося три номери.

Я переодяглася, стягнула шкарпетки й стала босими ногами на підлогу. Темні вільні штани не заважали рухатися, простий топ щільно тримався на тілі. Я перевірила зачіску, зробила кілька повільних нахилів, розім’яла стопи.