Глава 40. У моєму житті

— Спробуй, — сказала Поліна, простягаючи мені ложку.

Я ще не встигла поставити пакет із фруктами, а мене вже призначили відповідальною за соус. На кухні пахло запеченими овочами й часником. Руслан стояв біля духовки, загорнувши одну руку в рушник, і дивився крізь скло з такою зосередженістю, ніби всередині вирішувалося його майбутнє.

— Що саме я маю визначити? — запитала я.

— Чи достатньо солі.

Я спробувала.

— Достатньо.

— А Руслан каже, мало.

— Руслан уже тричі пробував, — озвався він. — І щоразу отримував неправильну відповідь.

Поля забрала в мене ложку.

— Бо ти пропонуєш досолити все, до чого можеш дотягнутися.

— Я беру участь.

— Тоді візьми участь у накриванні столу.

Він проходив повз неї з тарілками, і Поля машинально поправила йому загнутий комір футболки. Навіть не перервала розмови зі мною. Руслан так само звично торкнувся губами її скроні й пішов у кімнату.

Я усміхнулася.

Колись вона пів дня вирішувала, що відповісти на його повідомлення. Тепер знала, куди він поклав прихватку, навіть не озираючись.

— Ти їла сьогодні? — запитала Поля.

— Так.

— Що?

— Ти зараз як твоя мама.

— Це не відповідь.

— Омлет. Хліб. Помідор. Можу описати тарілку.

— Не треба, я їй повірю, — сказав Єгор позаду.

Я саме витягувала яблука з пакета. Одне покотилося до краю стільниці, і він перехопив його раніше, ніж я встигла простягнути руку.

— Дуже щедро з твого боку, — відповіла я.

— Я сьогодні взагалі корисний. Ось яблуко врятував.

Він поклав його біля решти й узяв із шафки велику миску. Я відсунулася, звільняючи місце, хоча він і так міг пройти.

Поля це помітила. Її погляд на мить затримався на мені, але вона лише кивнула на пакет:

— Мандарини теж помий, будь ласка.

Я відкрила воду.

Було набагато простіше, коли руки мали роботу.

За пів години квартира наповнилася голосами. Морква приніс хліб, який устиг надламати дорогою, Катя — десерт у коробці й довгу історію про автобус. Хтось запізнювався після роботи, хтось прийшов із ноутбуком, бо ввечері ще треба було доробити завдання.

Ми посунули стіл, принесли два стільці з кухні. Руслан шукав подовжувач, Поля питала, хто питиме чай, а я сперечалася з Морквою, який намагався довести, що його шматок хліба був необхідною перевіркою якості.

Серед цього звичного галасу я нарешті трохи розслабилася.

Єгор сів через одне місце від мене. Він розмовляв із хлопцями про практику, розповідав, що дядько вже надіслав йому документи, з якими треба ознайомитися до понеділка.

— Родичам, значить, знижок немає? — запитав Руслан.

— Родичів зручніше знаходити після роботи.

— Тепер розумієш, чому я мамі не кажу, коли в мене вихідний, — озвався Морква.

Розмова пішла далі. Я слухала, зрідка щось додавала й поступово звикала до того, що Єгор сидить поруч із нашими друзями, бере хліб, сміється, просить передати воду. Він більше не був далекою людиною, про яку можна згадувати лише тоді, коли сама собі дозволиш.

— До речі, — Катя повернулася до Полі, — у четвер приходьте на показ. А то ця знову нікому не скаже.

Я поклала виделку.

— Я сиджу поруч.

— Це дуже зручно. Зможеш підтвердити.

— Я збиралася сказати.

Катя подивилася на мене.

— Коли? Після?

— Що за показ? — запитав Руслан.

Довелося пояснювати. На відділенні готували відкритий вечір: групові постановки, дуети, сольні номери. Я мала виходити двічі — спочатку разом із нашою групою, а потім сама, з контемпом, над яким працювала останні вихідні.

— О котрій? — Поля вже взяла телефон.

— О шостій. Але там нічого грандіозного. Невелика зала, кілька номерів…

— Лізо, я прийду дивитися на тебе. Розмір зали переживу.

Руслан нахилився до її телефона, звіряючи щось зі своїм розкладом. Катя почала розповідати, як учора нам нарешті вдалося зібрати складний перехід у груповому номері без зіткнення посеред сцени.

— Майже, — уточнила я.

— Твій лікоть не рахується.

— Скажи це моєму ліктю.

Єгор усміхнувся, але запитав цілком серйозно:

— А сольний ти сама ставила?

— Так. Викладачка допомагає допрацювати.

— І давно?

— Задум був давно. А зібрала все тільки зараз.

Насправді «зібрала» звучало надто просто для кількох годин у залі, коли я раз у раз повертала музику до одного й того самого місця, змінювала рух, відмовлялася від нього й пробувала знову. У суботу після спільної репетиції я залишилася ще, а сьогодні зранку повторювала вдома шматок, для якого вистачало місця між ліжком і шафою.

— Вона вчора навіть на каву не пішла, — додала Катя. — Сказала: ще пів години. Я за годину написала — вона досі в залі.

— Зате перехід тепер виходить.

— Сподіваюся, він оцінив твою відданість.

— Поки що більше, ніж ти.

Катя засміялася й потягнулася по телефон.

— Зараз покажу маленький шматок…

— Не треба, — сказала я швидше, ніж хотіла.

За столом ніхто не замовк, лише Катя зупинилася.

— Чому? Там нормально вийшло.

— Там ще сире. У четвер подивитеся.

Вона знизала плечима й поклала телефон.

Єгор теж нічого не сказав. Я була вдячна йому за це, хоча вдячність зараз здавалася зайвою поступкою.

Після обіду я понесла посуд на кухню. Хотілося на кілька хвилин вийти з розмови, побути там, де не доводиться весь час пам’ятати, як сидиш і куди дивишся.

Я відкрила кран, змила соус із тарілки й поставила її в посудомийну машину.

Поруч на стільницю лягли ще дві.

Звичайно.

— Руслан сказав, сюди, — пояснив Єгор.

— Правильно сказав.

Я взяла тарілки. Він залишився біля столу, зібрав порожні пляшки в пакет. Із кімнати долинув сміх, потім голос Полі: вона вимагала, щоб Морква спочатку прочитав правила гри, а вже тоді доводив, що виграв.