Глава 39. Якось сама

Коли офіціантка принесла ще одне меню з десертами, я подивилася на час і потягнулася по телефон.

Засиджуватися не планувала. Завтра зранку знову репетиція, а моя здатність усміхатися після п’яти годин сну мала досить суворі обмеження.

Я викликала таксі, уточнила місце подачі й почала збирати речі.

— Ти куди? — запитала Катя.

— Додому. Хочу завтра впізнати себе в дзеркалі.

— Та посидь іще, — озвався Морква. — Ми тільки десерт обираємо.

— Саме тому й тікаю. Минулого разу ти порівнював два чизкейки довше, ніж я обирала, куди вступати.

— Це відповідальне рішення.

— Вірю. Розкажете, чим закінчилося.

Я дістала куртку, перекинула сумку через плече й нахилилася до Поліни.

— Напишу, як буду вдома.

Вона обійняла мене, ненадовго притримавши за руку.

— Добре.

Руслан теж підвівся, поцілував у скроню й за звичкою запитав:

— Машина вже є?

— За дві хвилини буде.

— Я проведу, — сказав Єгор.

Я повернула голову.

Він сидів, відсунувши стілець від столу, ніби вже збирався встати. Сказав спокійно, без усмішки, й дивився просто на мене.

На секунду я уявила, як ми виходимо разом. Як залишаємося біля входу, поки таксі повертає з-за рогу. Кілька хвилин без чужих голосів, без Поліни поруч, без можливості відповісти комусь іншому.

— Дякую, я якось сама, — сказала я. — За три роки навчилася знаходити вихід із кафе.

Єгор повільно всміхнувся.

— А я хотів перевірити, чи водій переживе дорогу.

Мос засміявся першим, за ним Морква. Навіть Руслан не втримався.

Я підняла брову.

— Якщо не почне коментувати кожну мою дію — у нього чудові шанси.

— Тоді я за нього спокійний.

— От і добре. Гарного вечора.

Усе прозвучало легко.

Принаймні за столом сміялися. Морква побажав водієві удачі, Кір нагадав написати в чат, чи той довіз мене без психологічних травм. Я показала йому кулак і попрощалася з Оленою.

Єгор залишився на місці.

Не наполягав, не пішов слідом, не намагався перетворити мою відмову на суперечку. Просто дивився, поки я вдягала куртку.

— Бувай, Лізо.

— Бувай.

Я відвела очі й рушила до виходу.

До дверей дійшла рівно, без поспіху. Пропустила офіціанта, притримала сумку, щоб не зачепити чужий стілець, навіть усміхнулася дівчині біля входу.

А надворі нарешті вдихнула на повні груди.

Машина вже під’їжджала.

Я перевірила номер, відчинила задні дверцята й сіла. Назвала водієві адресу, пристебнулася, поклала сумку на коліна.

Лише коли ми рушили, зрозуміла, наскільки сильно калатає серце.

Воно билося десь високо, майже в горлі, і я машинально притиснула пальці до шиї. Потім одразу прибрала руку, подивившись у дзеркало заднього виду.

Водій стежив за дорогою.

Йому не було жодного діла до того, що доросла, начебто розумна дівчина щойно просиділа дві години навпроти хлопця зі свого минулого й тепер не могла нормально видихнути.

Я трохи опустила скло.

Прохолодне повітря торкнулося щік, ворухнуло волосся. За вікном пропливали освітлені вітрини, люди біля переходів, відчинені двері кав’ярень. Місто жило своїм п’ятничним вечором, і я намагалася зосередитися на ньому, а не на тому, що залишилося за спиною.

Не вийшло.

«Я проведу».

Звичайна пропозиція. Він міг сказати це Каті, Олені, будь-кому.

А я встигла злякатися й зрадіти одночасно.

— Ну молодець, — пробурмотіла я.

— Перепрошую? — запитав водій.

Я підняла голову.

— Ні, це я не вам.

Він кивнув і повернувся до дороги.

Чудово. Тепер я ще й розмовляла сама із собою.

Я дістала телефон, написала Поліні, що їду, й залишила відкритим чат. Вона відповіла майже відразу:

«Добре. Відпочивай».

Без запитань.

Я була вдячна їй, але водночас хотілося, щоб вона все-таки запитала. Тоді можна було б поскаржитися, пожартувати, сказати, що Єгор став іще самовпевненішим, ніж я пам’ятала.

І не говорити головного: мені знову хотілося, щоб він на мене дивився.

Я заблокувала телефон.

Удома було тихо.

Мама ще не спала, зазирнула з вітальні й запитала, як посиділи.

— Добре. Усі зібралися, уявляєш?

— Гарно. Їсти будеш?

— Ми щойно з кафе.

— Я про всяк випадок.

Я усміхнулася, поцілувала її в щоку й пішла до кімнати.

Там усе було на своїх місцях. На столі лежав розгорнутий зошит, на спинці стільця висіла кофта, біля ліжка стояла пляшка води, яку я забула зранку. Звичайна кімната, у якій я жила всі ці роки.

Я зняла куртку й сіла на край ліжка.

Отже, Єгор повернувся.

Зустріч відбулася.

Я не розплакалася, не почала згадувати минуле й навіть жодного разу не відповіла так, щоб потім захотілося провалитися крізь землю. Зовні все пройшло цілком пристойно.

Тоді чому я почувалася так, ніби весь вечір тримала надто важку річ і лише тепер змогла поставити її на підлогу?

Я відкинулася назад і втупилася в стелю.

Мене дратувала власна реакція. Хотілося струснути себе за плечі й нагадати, скільки часу минуло. Я вже не та дівчинка, яка могла побудувати цілу історію навколо одного повідомлення. У мене були навчання, танці, люди, з якими добре. Я вміла жити без нього.

Прекрасно вміла.

А сьогодні він просто сидів навпроти, усміхався, відповідав на мої шпильки — і цього виявилося достатньо, щоб я забула, що саме так довго й старанно собі доводила.

Я сіла, стягнула кеди й поставила їх біля стіни.

Добре. Новина застала зненацька. Перша зустріч завжди дивна, особливо після такої історії. Пам’ять спрацювала швидше, ніж я очікувала. Це ще не означало, що тепер усе почнеться спочатку.

Ми не зобов’язані часто бачитися.

У нього практика, нові справи, дядькова компанія. У мене — розклад, у якому іноді на обід доводилося шукати вільне місце. Спільних друзів достатньо, але ж і з ними ми тепер збираємося не щодня.