Глава 38. Цього разу надовго

— Нарешті! — гукнув Морква, щойно ми зайшли. — Я вже думав, ви вирішили повечеряти в іншому місці.

— Ми розглядали варіанти, де ти нас не знайдеш, — відповіла я, стягуючи сумку з плеча.

Він засміявся й підвівся назустріч.

Наш стіл стояв у кінці залу, біля великого вікна. Довелося обійти пару стільців, пропустити офіціантку з тацею, привітатися з Оленою, яка сиділа скраю. Поля вже всміхалася мені, Руслан відсунув свій стілець, щоб підвестися.

І саме тоді я почула:

— Дай їм хоча б зайти. Ти своє замовлення вже тричі уточнив.

Голос.

Я впізнала його раніше, ніж побачила обличчя.

У грудях різко стиснулося, ніби повітря, яке я щойно вдихнула, раптом стало зайвим. Я продовжувала йти, усміхнулася Русланові, дозволила йому обійняти мене за плечі — і лише потім подивилася далі вздовж столу.

Єгор сидів біля Кіра, трохи розвернувшись до нього. Перед ним стояла склянка, одну руку він поклав на спинку сусіднього стільця.

Він теж уже дивився на мене.

Я не могла б відразу сказати, що саме змінилося найбільше. Волосся стало коротшим, риси обличчя — чіткішими, на щоках і підборідді темніла легка щетина. Темна сорочка, закочені рукави, годинник на зап’ястку. Він здавався ширшим у плечах і спокійнішим у рухах.

А очі були ті самі.

Від цього стало найважче.

Руслан відпустив мене, і я нахилилася поцілувати Полю в щоку. Вона ненадовго торкнулася моєї руки, а потім посунула свою сумку з вільного місця.

Коли я випросталася, Єгор уже стояв.

— Привіт, Лізо.

Три роки тому я знала б, як згадуватиму ці два слова ввечері. Зараз подумала про це й мало не розсердилася на себе просто посеред кафе.

— Привіт.

Він оглянув моє обличчя, затримавшись поглядом трохи довше, ніж було потрібно.

Я витримала цю паузу.

— Щось не так? — запитала спокійно.

Кутик його рота піднявся.

— Поки з’ясовую.

— Не поспішай. Ми вже почнемо без тебе.

Поруч засміявся Кір.

Єгор теж усміхнувся, але очей не відвів.

— Тепер упізнав.

— От і добре.

Я повернулася до Поліни, зняла куртку й сіла поруч із нею.

Єгор опинився навпроти, трохи навскіс. Достатньо було підняти очі від меню, щоб побачити його руки на столі.

Тому спочатку я уважно вивчала меню.

За столом говорили всі одночасно.

Хтось уточнював замовлення, Мос скаржився, що йому знову завтра рано вставати, Сонік пояснював, як помінявся змінами. Руслан намагався згадати, чи замовили воду на всіх, а Морква вже доїдав щось із тарілки, яку принесли раніше за решту.

Я слухала, відповідала й поступово повертала собі здатність нормально дихати.

Нічого страшного не відбувалося.

Єгор сидів через стіл. Я могла дивитися на нього, могла не дивитися. Ніхто не вимагав від мене звіту за три роки й не запитував, чому я так довго розглядаю одну сторінку меню.

— Ти вже обрала? — тихо запитала Поля.

— Так.

— Ти на напоях.

Я опустила очі.

Справді.

— Починаю з головного.

Вона ледь усміхнулася й підсунула мені своє меню, відкрите там, де були страви.

Коли підійшла офіціантка, я зробила замовлення без жодної паузи. Віддала меню, влаштувала сумку під стільцем і повернулася до Каті, яка розповідала Олені про нашу репетицію.

— І довго ви сьогодні мучилися? — запитав Руслан.

— Поки не вийшло, — відповіла я.

— Тобто ви ще повернетеся?

Я повільно глянула на нього.

— Полю, ти впевнена, що хочеш із ним сидіти?

— Сьогодні вже пізно міняти, — сказала вона.

— Чому це? — обурився Рус.

Я засміялася, і лише тоді помітила Єгорів погляд.

Він слухав.

Раніше я так хотіла, щоб він слухав мене серед усіх інших голосів. Тепер від його уваги хотілося трохи відсунути стілець.

— Ти серйозно пішла в хореографію? — запитав він.

— Навчаюся на першому курсі.

— Рус казав.

— Тоді він тебе не обманув.

Єгор сперся на спинку стільця.

— Добре. А то я вже переживав, що інформація неперевірена.

— З ним треба обережно. Щойно сумнівався в моїх професійних здібностях.

— Я сумнівався у вашій здатності закінчити репетицію, — уточнив Руслан.

— Ось. Уже змінює свідчення.

Хлопці засміялися, і я потягнулася по воду.

Рука не тремтіла. Приємна дрібниця, за яку я подумки себе похвалила.

Єгора багато розпитували.

Про дорогу, навчання, життя там, про спільних знайомих. Я слухала разом з усіма, але сама не ставила запитань. Він відповідав легко, іноді коротко, іноді розгортав цілу історію, якщо хлопці починали уточнювати.

Говорив спокійніше, ніж я пам’ятала. Менше поспішав заповнювати паузи, частіше давав іншим договорити. Проте самовпевненості в ньому не поменшало.

Вона проявлялася в тому, як він тримав погляд, як усміхався на чужі підколи, як міг відповісти одним реченням і дочекатися, поки всі зрозуміють жарт.

Я помічала надто багато.

Погано.

— То ти цього разу до кінця літа? — запитав Мос, відсуваючи порожню склянку.

Єгор похитав головою.

— Ні. Я на практику приїхав, до дядька в компанію.

Я перестала крутити виделку в пальцях.

— О, — озвався Кір. — Тобто відпочинок скасовується?

— Судячи з того, що він уже надіслав мені на пошту, так.

— Родичів треба боятися, — поважно сказав Морква. — Вони знають, де тебе шукати, якщо не вийдеш на роботу.

— У цьому й проблема.

— А скільки практика? — запитав Сонік.

— Кілька місяців. Далі подивимося. Ми ще обговорюємо, чи залишуся працювати після неї.

Я підняла на нього очі.

Єгор саме допивав воду. Поставив склянку, помітив мій погляд і злегка підняв брови.

— Що?

Я могла б сказати «нічого». Але після того, як так очевидно подивилася на нього, це прозвучало б безглуздо.