Глава 37. У п’ятницю о сьомій

Наступні дні промайнули так швидко, що я майже не встигла їх помітити.

Зранку — заняття, потім репетиція, дорогою додому — повідомлення від мами з проханням щось купити. Увечері я розкладала на столі конспекти, збиралася хоча б пів години почитати й засинала, так і не відкривши книжку.

Про Єгора згадувала між справами.

Коли автобус надто довго стояв на світлофорі. Коли чекала, поки закипить чайник. Коли вже лежала в ліжку й більше нічим було зайняти голову.

Ці думки не забирали цілий день, як колись. Вони з’являлися коротко, але щоразу лишали по собі те саме відчуття: ніби я щось забула зробити й тепер не можу заспокоїтися.

Я не заходила на його сторінку.

Кілька разів хотіла, але так і не відкрила. Незабаром усе одно побачу наживо. Дивно було б зараз розглядати фотографії, намагатися вгадати, як він змінився, хто стоїть поруч і що означає чужий коментар.

Дивно — і надто знайомо.

У четвер увечері телефон завібрував, коли я саме намагалася розібрати власний почерк у конспекті.

У спільному чаті з’явилося повідомлення від Руслана:

«П’ятниця, 19:00. Кафе “Веранда”. Столи забронював на всіх. Хто запізнюється — напишіть заздалегідь».

Я відклала ручку.

Назву кафе знала. Ми бували там кілька разів: великі вікна, дерев’яні столи, зручні диванчики вздовж стіни. Кір якось святкував там день народження, і Морква потім ще місяць згадував страву, назву якої так і не запам’ятав.

Звичайне місце.

Звичайна п’ятниця.

Я перечитала повідомлення, і серце повільно, неприємно стиснулося.

До цієї миті Єгор просто мав приїхати. Це ще дозволяло тримати новину десь на відстані. Тепер у неї з’явилися час, адреса й стіл, за яким мені доведеться сидіти навпроти нього.

Чат ожив.

Кір написав, що постарається вирватися з роботи вчасно. Мос пообіцяв бути, хоча зранку в нього були якісь справи з навчанням. Сонік повідомив, що вже помінявся зміною.

«Заради вас, невдячні».

Морква відразу поцікавився, чи означає бронювання столу, що їжа вже теж замовлена.

«Тобі — склянка води», — відповіла Катя.

Я усміхнулася.

Ми всі подорослішали, хоча за деякими повідомленнями цього неможливо було визначити.

Колись достатньо було написати «виходьте», і за годину біля садочка вже хтось сидів. Тепер ми звіряли робочі графіки, домовлялися між заняттями, переносили зустрічі через заліки, зміни й справи, які не можна було відкласти. Хтось уже працював, хтось закінчував навчання, хтось намагався поєднати все одразу й відповідав у чаті далеко за північ.

Навіть дні народження рідко збирали всіх.

А цього разу погодилися майже відразу. Один пересунув справи, інший домовився піти раніше, третій написав, що приїде просто з роботи.

Я дивилася, як під повідомленням Руслана з’являються відповіді, й відчувала, що справді хочу їх побачити. Посидіти разом, почути знайомі жарти, дізнатися, як у всіх справи, без поспіху й поглядів на годинник.

Єгор був частиною цієї зустрічі.

І я дуже хотіла, щоб для мене це звучало так само просто, як для решти.

«Буду», — написала я.

Натиснула «відправити» й повернулася до конспекту.

За кілька хвилин зрозуміла, що так і не прочитала жодного речення.

Я не боялася, що не знайду слів.

За три роки навчилася підтримувати розмову, навіть коли хотілося піти. Могла всміхнутися, відповісти на запитання, перевести тему. Не збиралася сидіти весь вечір із нещасним обличчям, а тим паче давати комусь привід згадувати, як колись дивилася на нього п’ятнадцятирічна Ліза.

Та історія давно минула.

Я могла сказати це вголос і майже не сумнівалася б у власному голосі.

Але всередині залишалося щось, що з цим не погоджувалося. Однієї новини про його приїзд вистачило, щоб стиснути серце в лещатах. Я ще не бачила його, не чула голосу, не знала навіть, чи сильно він змінився, а тіло вже реагувало так, наче зустріч відбулася.

Це дратувало найбільше.

Я пам’ятала своє теперішнє життя. Знала, скільки всього в ньому було без Єгора. Мала справи, друзів, плани, через які могла не спати ночами з цілком інших причин.

І все одно сиділа над конспектом, тримаючи ручку, та уявляла, як він підніме голову, коли я зайду.

Чи всміхнеться.

Як привітається.

Чи згадає взагалі те, що я так довго вчилася забувати.

Я закрила зошит і пішла на кухню.

Мама різала яблука. Побачивши мене, простягнула скибочку.

— Закінчила?

— На сьогодні так.

— Втомилася?

— Є трохи.

Вона посунула до мене дошку, і я сперлася стегном на край столу. Ми поговорили про завтрашній день, про мамині справи, про те, що тато знову хоче щось переставити у дворі.

Я навіть розсміялася.

Виявилося, нормально поводитися я справді вміла.

У п’ятницю взяла із собою змінний одяг, щоб після занять не повертатися додому.

Вибрала чорні джинси й світлий топ, зверху — куртку. Склала косметичку, перевірила гаманець і заряд телефона. Усе це робила досить спокійно, поки не помітила, що вже втретє перекладаю одяг у сумці.

Тоді застебнула її й поставила біля дверей.

На заняттях часу думати майже не було. Викладачка зупинила нас на середині комбінації, попросила повторити перехід і так уважно стежила за кожним рухом, що всі сторонні думки довелося відкласти.

Я була їй за це вдячна.

До кінця репетиції ноги гули, волосся вибилося з пучка, а бажання гарно виглядати поступилося бажанню вмитися прохолодною водою.

У роздягальні я сіла на лавку й дістала телефон.

Поля написала:

«Ми з Русом будемо трохи раніше. Тобі місце зайняти?»

«Біля їжі».

«Це вже Морква попросив».

«Тоді біля виходу. Якщо він з’їсть усе, я піду».

Поля надіслала смайлик і пообіцяла щось придумати.

Ні слова про Єгора.

Я знала, що вона пам’ятає нашу розмову на терасі. Знала й те, що могла б написати їй зараз чесно: мені неспокійно, і я не розумію, чому настільки.