Глава 36. Три роки потому

Через два тижні після переїзду я нарешті перестала називати наш будинок новим.

Просто казала: «Я вдома».

Книжки стояли на полицях, біля вікна вмістилося крісло, за яке я так довго воювала з татом, а на дверцятах шафи вже висіла кофта, яку мама щоранку просила прибрати. Коробки зникли з коридору, залишивши після себе кілька подряпин на стіні й батькову тверду обіцянку більше ніколи не переїжджати.

— Ти вже це казав, — нагадала мама.

— Тепер остаточно.

— Запишемо, — запропонувала я.

Він подивився на нас обох, похитав головою й пішов шукати викрутку.

Літо закінчилося. Я дивувалася, як воно взагалі змогло вмістити стільки всього й водночас пролетіти так швидко. Ще недавно я лежала під ковдрою в старій квартирі й сердилася, що мене забирають від друзів. Тепер сиділа в іншій кімнаті, в іншому районі й сумувала за людьми, яких тоді ще навіть не знала.

Руслан приїжджав часто.

Спочатку попереджав за день, запитував, чи зручно батькам. Потім мама сама почала телефонувати йому, коли пекла щось смачне, а тато — кликати на допомогу, хоча прекрасно міг упоратися сам.

Я швидко зрозуміла: названа сестра в цьому будинку втратила монополію на Русланову увагу.

— Ти до мене приїхав чи до тата? — запитала одного разу, заставши їх у коридорі над розкладеними інструментами.

— До всіх, — відповів Рус.

— Дуже дипломатично.

— Я дорослішаю.

— Непомітно.

Він потягнувся скуйовдити мені волосся, я ухилилася, і тато попросив нас хоча б не наступити на кріплення.

Часто Рус приїжджав із Полею. Заїжджав по неї в її район, потім привозив до нас, а ввечері відвозив додому. Інна вже знала, кому телефонувати, якщо дочка забувала почути свій мобільний, а моя мама про всяк випадок накладала їжу одразу на дві додаткові тарілки.

До компанії я теж їздила. Проте значно рідше, ніж обіцяла перед переїздом.

Навчання, дорога, домашні завдання — причини завжди знаходилися. І все ж іноді я відмовлялася навіть тоді, коли могла приїхати.

Біля садочка надто легко було згадувати.

Достатньо сісти на знайому лавку або пройти повз навіс, і я вже чула дощ, бачила воду на Єгоровому обличчі, згадувала його голос. Хлопці щось розповідали, Катя сміялася, а я ловила себе на тому, що дивлюся на доріжку, хоча чудово знала: він не прийде.

Єгор не писав.

Я теж.

Наше листування поступово опускалося нижче, під розмови з однокласниками, повідомлення від Поліни, фотографії конспектів і мамині списки покупок. Але ще довго я могла знайти його швидше, ніж будь-який потрібний чат.

Перший рік я пам’ятала майже все.

Як він стояв, як відкидав волосся з чола, як вимовляв моє ім’я. Згадувала слова, про які краще було б забути, й ті кілька хороших хвилин, які чомусь виявилися набагато впертішими за всі погані.

Моє серце того літа вперше відчуло своє «люблю», а потім не витримало й розлетілося на друзки. Я ходила до школи, відповідала батькам, сміялася з друзями й дивувалася, чому ніхто сторонній не помічає, що зі мною щось не так.

Поступово навчилася ховати Єгора подалі.

Коли починала згадувати, змушувала себе повернутися до задачі, до книжки, до розмови. Не завжди виходило. Іноді я все одно відкривала фотографію з проводів і злилася, що навіть тепер не можу дивитися на нього спокійно.

Потім між такими вечорами почали минати тижні.

Коли наступного літа Руслан побіжно сказав, що Єгор не приїде, я ще відчула знайомий біль. Але вже не дозволила йому зайняти всі канікули.

За рік стало легше.

У моєму житті з’явилося стільки всього, що на постійні спогади просто не залишалося місця.

Найбільше його забрали танці.

Спочатку я ходила на заняття, бо там переставала думати. Неможливо було одночасно згадувати чиєсь повідомлення й стежити за музикою, руками, ногами, поворотом, на якому я вперто втрачала рівновагу.

А потім мені стало мало просто приходити.

Хотілося робити краще. Розуміти, чому один рух виходить легко, а інший виглядає так, ніби я сперечаюся із власним тілом. Я залишалася після заняття, просила показати ще раз, удома відсувала стілець і повторювала зв’язки перед дзеркалом.

Тато якось зупинився в дверях, подивився, як я втретє проходжу одну й ту саму частину, і запитав:

— Меблі ще далі відсунути?

— Було б добре.

Він мовчки взявся за стілець.

Коли я сказала батькам, що хочу вчитися на хореографічному відділенні, мама не здивувалася. Лише запитала, що потрібно для вступу, і принесла блокнот.

Тато слухав довше. Запитував про навчання, про навантаження, про те, чи я справді розумію, скільки доведеться працювати.

— Я ж уже працюю, — сказала я.

— Знаю, мала. Тому й питаю серйозно.

До вступу я готувалася так, як раніше не готувалася до жодної контрольної. Бували дні, коли все виходило, і дні, коли я поверталася додому зла, мовчки кидала сумку й була впевнена, що переоцінила себе.

Та щоразу наступного ранку знову збирала форму.

Тепер я навчалася на першому курсі хореографічного відділення.

Це звучало гарніше, ніж виглядало о сьомій ранку, коли я сонна шукала чисту футболку, збирала волосся й намагалася згадати, чи поклала потрібний зошит.

Виявилося, що любити танці й навчатися їм професійно — не зовсім те саме. У розкладі були заняття, до яких треба готуватися навіть тоді, коли ноги гули після вчорашньої репетиції. Викладачі помічали те, чого я раніше не бачила в дзеркалі. Знайомі рухи доводилося вчитися робити інакше, а похвала іноді вміщувалася в коротке «ось тепер краще».

Я ходила щаслива від цього «краще» до самого вечора.

У дзеркалах танцювальної зали я також бачила, як змінилася.

Постава стала рівнішою, рухи — впевненішими. Талія окреслилася виразніше, стегна округлилися, і старі джинси сиділи зовсім інакше. Я більше не відчувала себе дівчинкою, яка весь час не знає, куди подіти надто довгі руки.