Глава 35. Я встигла

У вівторок Єгор не прийшов.

Руслан сказав, що він не встигає закінчити справи, і продовжив розмову з Мосом. Я кивнула, ніби просто прийняла до відома, а потім ще кілька разів дивилася на доріжку.

Звичка виявилася сильнішою за пояснення.

Ми посиділи недовго. Катя пішла першою, за нею зібрався Кір, і я теж підвелася, хоча вдома нічого особливого на мене не чекало. Просто залишатися вже не хотілося.

Уночі я знову відкрила фотографії з проводів.

На знімку Єгор дивився на мене так само, як учора. За добу нічого не змінилося, скільки б разів я не збільшувала зображення. Я вже знала напам’ять і нахил його голови, і власну усмішку, і край чужої руки, що випадково потрапив у кадр.

Та фотографія не могла відповісти на жодне запитання.

Я поклала телефон екраном донизу й довго лежала, слухаючи, як батьки розмовляють за стіною.

У середу після обіду ми поїхали до будинку.

Мали привезти частину меблів, і мама хотіла, щоб я подивилася, як поставлять стіл. Тато запевнив, що до вечора повернемося, тож я взяла із собою лише телефон і невелику сумку.

Єгорове повідомлення прийшло, коли я сиділа на підлозі своєї майбутньої кімнати й знімала захисну плівку з ніжки стільця.

У спільному чаті з’явилося:

«Забіжу сьогодні до вас о сьомій попрощатися. Буквально на годинку, потім уже їдемо».

Я прочитала двічі.

Потім подивилася на час.

До сьомої залишалося більше трьох годин.

— Тату, ми ж скоро? — запитала я, виходячи в коридор.

Він стояв навпочіпки біля шафи й роздивлявся кріплення.

— Зараз закінчать, і поїдемо.

Я кивнула й повернулася до кімнати.

Написала Русланові, що прийду. Відповідь була коротка: «Добре, мала».

На той момент я навіть не хвилювалася, що не встигну.

Потім виявилося, що бракує якоїсь деталі. Майстер пішов перевіряти коробки, тато зателефонував у магазин, мама почала шукати накладну. Я сиділа біля вікна, дивилася на телефон і все частіше прислухалася до голосів у коридорі.

О пів на шосту сказала мамі, що мені потрібно бути біля садочка о сьомій.

— Встигнемо, — відповіла вона. — Ми ж не до ночі тут.

О шостій я вже стояла взута.

Коли нарешті зачинили будинок, було майже пів на сьому.

— Усе, їдемо, — сказав тато.

Я сіла на заднє сидіння й одразу написала Русланові:

«Трохи запізнюся. Ми ще не повернулися».

Дорога, якою ми їздили вже не раз, цього вечора здавалася незнайомою.

Я не пам’ятала, що на ній стільки світлофорів. Що на цьому повороті потрібно пропускати машини. Що до наступного перехрестя можна їхати так довго, бачачи перед собою одні й ті самі червоні вогні.

Телефон показував сьому двадцять.

Потім сьому тридцять сім.

Я відкривала чат, закривала, дивилася у вікно й знову перевіряла час.

— Лізо, я швидше не можу, — тихо сказав тато, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі.

— Я знаю.

Я справді знала. Від цього хотілося плакати ще більше.

Мама повернулася до мене.

— Напиши, що затримуєшся.

— Я написала.

Руслан відповів, що Єгор іще тут.

Я втупилася в ці слова, ніби вони могли затримати його довше.

Коли ми нарешті звернули в знайомий район, я подалася вперед.

— Висади мене біля повороту, будь ласка. Я звідти пішки.

Тато знайшов місце, де зупинитися.

— Обережно.

— Так. Дякую.

Я дочекалася, поки машина зупиниться, вискочила й спочатку пішла швидко, а потім побігла.

Сумка била по стегну. Волосся лізло в обличчя, у боці майже відразу закололо, але я не сповільнювалася. За рогом уже мав бути садочок, потім лавки, потім…

Я побачила Єгора біля виходу на доріжку.

Він стояв із Русланом, тримаючи телефон у руці. Трохи далі, біля дороги, чекала машина.

Я зупинилася так різко, що довелося зробити ще один незграбний крок.

Єгор повернув голову.

— Ліза.

— Єгор.

Власний голос прозвучав дивно: тихо й уривчасто, бо я все ще намагалася вдихнути.

Він прибрав телефон у кишеню.

— Ти встигла, — сказав і ледь усміхнувся. — Я радий. Думав, ти вже не прийдеш.

Я відгорнула волосся від щоки.

— Я затрималася. Ми з батьками… у будинку були, потім дорога…

— Не поспішай. Віддихайся.

Я кивнула, хоча кивати теж чомусь було важко.

Руслан торкнувся мого плеча.

— Я біля хлопців, — сказав неголосно й відійшов.

Тепер я бачила їх за Єгоровою спиною. Мос сидів на спинці лавки, Катя стояла поруч із Кіром. Вони розмовляли, але тихіше, ніж зазвичай.

— Я вже з усіма попрощався, — сказав Єгор.

У мене всередині похололо.

Я подивилася на машину, потім знову на нього.

— Тобі вже треба?

— Так.

Він помовчав і додав:

— Виходить, залишилася ти.

Я спробувала всміхнутися, але губи не послухалися.

Стільки разів я уявляла, що могла б йому сказати. У душі, перед сном, дорогою додому. У тих вигаданих розмовах у мене завжди знаходилися слова: сміливі, правильні, іноді навіть байдужі.

Зараз не було жодного.

Єгор трохи нахилив голову, намагаючись зустрітися зі мною поглядом.

— Обійми?

Він не потягнувся до мене відразу. Лише розвів руки, залишаючи мені можливість вирішити.

Я дивилася на нього секунду, може, дві.

Потім ступила вперед.

Спочатку торкнулася долонями його спини, незграбно, наче не знала, як це робиться. Єгор обійняв мене за плечі, і я раптом перестала думати, куди подіти руки, як виглядаю, хто зараз дивиться в наш бік.

Я притулилася щокою до його футболки й заплющила очі.

Він був теплий. Справжній. Я чула його дихання зовсім близько, відчувала долоню між лопатками, знайомий запах, який не потрібно було згадувати. Могла просто стояти так, не дивитися йому в очі й хоча б кілька секунд не намагатися нічого зрозуміти.