Глава 34. Дивись у камеру

У понеділок я прокинулася раніше, ніж хотіла, і відразу згадала, який сьогодні день.

За вікном їхала машина, мама розмовляла з кимось на кухні, а на стільці лежали джинси, які я ввечері полінувалася прибрати. Усе виглядало настільки звичайно, що я ще кілька хвилин лежала, намагаючись переконати себе: звичайним буде й вечір.

Ми просто зберемося.

Посидимо, посміємося, зробимо фотографії. Єгор поїде не сьогодні, тож немає жодної причини починати сумувати вже зранку.

Я перевернулася на інший бік і заплющила очі.

За хвилину знову розплющила.

До шостої я встигла допомогти мамі, двічі поговорити з Поліною й посваритися з блискавкою на сумці. Полю відпустили: Руслан мав приїхати по неї, а після вечора відвезти назад. Інна домовилася з ним особисто, тому цього разу ми обійшлися без тривалих переговорів.

— Я напишу, коли будемо близько, — сказала Поля.

— Я вже там буду.

— Точно?

— Полю.

— Все, мовчу.

Вона не запитувала, чи я хвилююся. Мабуть, і так чула.

Я вдягнула чорні джинси й футболку, а куртку перекинула через руку. Надворі ще було тепло, але після тієї зливи мамі достатньо було лише подивитися на мене, щоб я сама потягнулася по щось тепліше.

У дзеркалі біля дверей відбивалася звичайна я. Волосся розпущене, трохи підфарбовані вії, сумка через плече.

Я поправила комір футболки й одразу прибрала руку.

— Гарного вечора, — сказала мама.

— Дякую.

Вона ненадовго торкнулася мого плеча й пропустила до дверей.

Біля садочка вже пахло піцою.

Морква ніс одразу кілька коробок і вимагав, щоб йому звільнили місце, бо він «зараз втратить найдорожче». Катя розкладала серветки, Мос боровся з колонкою, яка вперто під’єднувалася до чужого телефона.

Я привіталася й забрала в Моркви верхню коробку.

— Обережно, там найкраща.

— Ти всі перевірив?

— Я відповідально поставився до замовлення.

— Відкушував по шматочку?

Він притиснув коробки ближче до себе.

— Наклеп.

Я засміялася, допомагаючи Каті розставити їжу. На кілька хвилин стало легше: треба було щось робити, комусь передати стаканчики, притримати серветки, які підхоплював вітер.

Єгор стояв біля Кіра. Побачивши мене, він припинив щось пояснювати й кивнув.

— Привіт.

— Привіт.

Його погляд затримався на мені, і я раптом згадала, як не надіслала йому повідомлення про мамин дозвіл.

— Прийшла все-таки, — сказав він.

— Я ж обіцяла.

— Угу.

Він ледь усміхнувся. Я опустила очі до коробки в руках і поставила її на вільне місце.

Соня підійшла трохи пізніше, привіталася з усіма й стала поруч із ним. Я помітила, як Єгор забрав у неї пакет із напоями, і цього разу не відвернулася відразу. Просто подивилася й повернулася до Каті, яка простягала мені серветки.

Мені хотілося провести цей вечір із друзями. Доводилося нагадувати собі про це, але я принаймні намагалася.

Коли прийшли Руслан із Поліною, місця на лавках майже не залишилося.

Рус привітався, а Поля спершу підійшла до мене. Обійняла, коротко притиснула щокою до щоки й запитала:

— Усе добре?

— Поки піцу не з’їли — так.

— Значить, ми вчасно.

Вона сіла поруч, а Руслан, не знайшовши місця, влаштувався на краю лавки біля неї. Поля посунулася, він сказав, що нормально, і за хвилину все одно сидів ближче, ніж було необхідно.

Я помітила й усміхнулася собі під ніс.

Вечір поступово став схожим на всі інші наші вечори. Мос нарешті ввімкнув музику, Морква сперечався через останній шматок піци, Катя розповідала щось Олені, раз у раз збиваючись на сміх.

Єгор був у гарному настрої. Я давно не чула, щоб він стільки сміявся. Хлопці згадували історії минулих років, перебивали одне одного, доводили, хто що тоді сказав. Він заперечував, лаявся на їхню пам’ять, а потім сам додавав подробицю, від якої всі починали реготати ще голосніше.

Я слухала й ловила себе на тому, що мені просто приємно його бачити.

Без необхідності щось вирішувати цієї секунди.

Він був тут. Сидів навпроти, розкручував кришку на пляшці, примружувався від низького сонця. Час від часу наші погляди зустрічалися, і я вже не відверталася так різко, як раніше.

Одного разу він простягнув мені серветку, коли я забруднила пальці соусом.

— Дякую.

— Ти й рукав устигла.

Я глянула вниз.

— Де?

Він показав на край куртки, що лежала на колінах.

— Чудово.

— Майже непомітно.

— Саме тому ти побачив із протилежної лавки?

Єгор усміхнувся, а я заходилася витирати пляму, відчуваючи, як поступово теплішають щоки.

Поля нічого не сказала. Лише притримала мою склянку, щоб я не перекинула ще й її.

Фотографуватися запропонувала Катя, коли сонце вже опустилося за будинок, але надворі залишалося світло.

— Давайте зараз, а то потім знову всі будуть із червоними очима й половиною обличчя в темряві.

— У мене й при світлі половина не дуже, — зауважив Морква.

— Ми звикли. Вставай.

Спочатку намагалися зробити спільний кадр. Телефон кілька разів ставили на сумку, підпирали пляшкою, перевіряли, чи всі поміщаються. Руслан натискав таймер і біг до нас, щоразу не встигаючи нормально стати.

На одному знімку вийшла переважно його спина.

На іншому всі дивилися на нього й сміялися.

— Оцей залишаємо, — сказала я, зазирнувши Каті через плече.

— Треба хоча б один нормальний!

Ми зробили ще кілька, а потім Олена забрала телефон.

— Тепер по черзі з Єгором. Бо потім у всіх буде тільки загальне фото.

Єгор закотив очі, але залишився стояти біля лавки.

Мос відразу повис у нього на плечі. Кір спробував зробити серйозне обличчя, проте Морква щось сказав за спиною Олени, і обидва засміялися саме в момент знімка.

Руслан із Єгором спершу потиснули руки, удаючи ділову зустріч, а потім обійнялися за плечі. На мить вони стали тихішими, і я побачила в них щось, чого раніше майже не помічала: їм теж було шкода розлучатися. Просто вони весь вечір жартували про це.