Глава 33. Ти прийдеш?

Коробки знову з’явилися в коридорі.

Спочатку мама принесла лише дві й запевнила, що цього разу ми збиратимемося поступово. Потім біля шафи виросла ціла картонна вежа, тато почав переступати через пакети, а я отримала завдання перебрати книжки.

За годину мама зазирнула до кімнати й побачила мене на підлозі з розгорнутим томиком на колінах.

Коробка поруч залишалася порожньою.

— Я так розумію, до переїзду ти вирішила перечитати все?

— Треба ж знати, що ми перевозимо.

Вона сперлася на одвірок, намагаючись не всміхатися.

— Почни хоча б із підручників.

— Вони мені найменше подобаються. Може, їх тут залишимо?

— Ні.

— Я спробувала.

Коли мама пішла, я все-таки відклала книжку й потягнула до себе коробку. На столі залишила кілька речей: навушники, щоденник, продовження, яке подарував Єгор, і нашу спільну фотографію.

Рамку ми ще не купили, тому знімок стояв, притулений до склянки з олівцями. Час від часу він падав, і я піднімала його з таким роздратуванням, ніби фотографія робила це навмисне.

За наступний тиждень Єгор кілька разів заговорив зі мною сам.

Спочатку запитав про кімнату.

Ми стояли біля садочка, чекаючи, поки Руслан закінчить телефонну розмову. Я гортала фотографії, які мама надіслала з будинку, коли Єгор кивнув на екран.

— І як там ваша шафа?

Я не відразу зрозуміла.

— Що?

— Ви з нею домовилися? Чи крісло довелося скасувати?

Я мимоволі всміхнулася.

— Тато сказав, що легше пересунути стіну.

— І ти погодилася?

— Звичайно. Він чомусь здивувався.

Єгор тихо засміявся, а я опустила очі до телефона. Хотілося показати йому новий варіант, пояснити, що ми все-таки придумали, але я лише заблокувала екран і сховала мобільний у кишеню.

Іншого вечора він поцікавився, чи дочитала я книжку.

— Так.

— Сподобалася?

— Перша була краща.

— Чому?

Я знизала плечима.

— Тут усі надто довго мовчать. Половини проблем не було б, якби вони нормально поговорили.

Сказавши це, я раптом відчула, як напружилися плечі.

Я справді мала на увазі книжку.

Принаймні коли починала відповідати.

Єгор глянув на мене, але нічого не уточнив. На щастя, саме тоді Морква вирішив з’ясувати, хто забрав його воду, і розмова обірвалася.

Після таких коротких обмінів словами я поверталася додому розгубленою.

Раніше Єгор міг удавати, що мене взагалі немає. Тепер помічав, вітався, іноді звертався із запитанням, на яке не міг відповісти хтось інший. Я ловила себе на тому, що чекаю цього, хоча заздалегідь готувала коротку відповідь.

Мені хотілося розмовляти з ним.

І страшенно не хотілося знову звикати.

У четвер я прийшла пізніше за всіх.

Мама попросила допомогти з речами, потім ми шукали скотч, який тато поклав «на видне місце», і в результаті я вибігла з квартири лише тоді, коли Руслан уже вдруге запитав, чи я збираюся з’являтися.

Біля садочка сперечалися.

Моркова було чути ще з доріжки:

— У п’ятницю всі нормальні люди вільні!

— Дуже зручно, — відповів Кір. — Одразу й день обрав, і мене образив.

— А ти звільнися.

— Від роботи?

— Ну я ж не знаю, що в тебе там за проблеми.

Я підійшла до лавки й привіталася.

Соня сиділа поруч із Єгором, закинувши ногу на ногу. Її сумка лежала між ними, а сама вона щось показувала йому на телефоні. Побачивши мене, вона усміхнулася й трохи посунулася.

— Привіт.

— Привіт.

Я сіла з іншого краю, ближче до Каті.

Єгор підняв голову й теж привітався. Я відповіла, намагаючись не затримувати на ньому погляд.

Соня повернула телефон до себе.

— Що вирішуєте? — запитала я в Руслана.

— Коли зібратися перед від’їздом.

Він кивнув на Єгора, хоча й без цього було зрозуміло.

— У середу ж уже їде.

Я поправила сумку на колінах.

Знала, що в середу. Знала, скільки днів залишилося, навіть якщо не відкривала календар. Але щоразу, коли хтось вимовляв це вголос, мені здавалося, що часу раптом стає менше.

— Давайте в понеділок, — запропонувала Катя. — Ви зараз до ночі сперечатиметеся.

— Мені підходить, — сказав Руслан.

Кір теж погодився. Морква ще трохи побурчав, але зрештою махнув рукою.

— Тільки нормально зберемося. З музикою, їжею…

— Ти навіть сумувати голодним не можеш? — запитав Мос.

— Це важкий процес. Потребує сил.

Усі засміялися.

Я теж усміхнулася й опустила очі на свої руки.

Вони вже обговорювали вечірку: хто коли зможе, кому написати, що взяти. Руслан сказав, що запитає Поліну й домовиться, як її привезти та відвезти додому. Катя нагадала про Олену, Кір поліз у телефон.

Я слухала, не втручаючись.

— Лізо.

Я підняла голову.

Єгор дивився на мене через Соню й порожнє місце на лавці.

— Ти в понеділок будеш?

Питання було зовсім звичайне.

Він міг запитати будь-кого. Усі зараз саме цим і займалися: з’ясовували, хто прийде.

Але він звернувся до мене, і я відчула, як серце вдарило сильніше.

Перш ніж я встигла відповісти, Соня повернула голову.

Наші погляди зустрілися.

Вона вже не всміхалася, хоча й неприязні на її обличчі не було. Просто дивилася уважно, прямо мені в очі, наче чекала не менше за нього.

Я розгубилася.

Раптом стало важливо, як саме я відповім, чи не прозвучить голос надто радісно, чи не помітить вона того, чого я сама не вміла приховувати.

— Думаю, так, — сказала я.

Єгор трохи нахилив голову.

— Ще не знаєш?

— З батьками треба домовитися. У нас зараз із переїздом…

— Ми ж не пізно почнемо, — додав Руслан. — Встигнеш.

Я кивнула, досі відчуваючи на собі Сонин погляд.

— Тоді буду.

— Добре, — сказав Єгор.

Він дивився на мене ще мить, а потім обернувся до Моса, який щось у нього запитав.