Глава 32. Місце біля вікна

У суботу тато розбудив мене словами:

— Поїдеш дивитися свою кімнату?

Я розплющила одне око. Він стояв у дверях уже вдягнений, із ключами в руці, і явно розраховував на більший захват.

— Вона ж нікуди не поділася?

— Начебто ні. Але тепер там є підлога, і тобі дозволять обрати, де стоятиме ліжко.

— Раніше мене теж питали.

— Раніше ти сказала: «Де завгодно, тільки дайте поспати».

Я трохи подумала.

— Розумна була людина.

Тато засміявся й постукав пальцем по одвірку.

— Пів години, мала. Мама вже збирається.

Коли він пішов, я ще трохи полежала, дивлячись у стелю.

Про будинок останнім часом говорили щодня. За сніданком обговорювали доставку, за вечерею — майстрів, а між цим мама показувала татові фотографії речей, різницю між якими він помічав переважно після підказки. Я слухала впіввуха. Переїзд колись мав статися, але поки що цілком уміщався в батьківські розмови.

Тепер довелося вставати.

У будинку пахло деревом, фарбою й пилом, хоча мама відразу запевнила, що тут уже значно чистіше. У коридорі стояли коробки зі світильниками, біля стіни лежали загорнуті в плівку дверцята від шафи, а на кухні тато зупинився й задоволено провів долонею по стільниці.

Мама почала щось запитувати про розетки.

Я залишила їх сперечатися й пішла до своєї кімнати.

Минулого разу тут було холодно й незатишно. Під ногами хрустіло будівельне сміття, у кутку стояли відра, а вікно затуляла запилена плівка. Тепер сонце падало на нову підлогу довгою світлою смугою. Стіни вже пофарбували, і кімната здавалася більшою, ніж я пам’ятала.

Я пройшла до вікна, відчинила стулку й визирнула надвір.

Десь неподалік гавкав собака. За парканом хтось розмовляв по телефону, а на дереві навпроти сиділи дві пташки й сварилися так голосно, ніби одна зайняла місце іншої.

— Ну як?

Тато зупинився за моєю спиною.

— Гарно, — сказала я.

— Звучить здивовано.

— Я просто звикла, що тут відра.

Він усміхнувся й теж підійшов до вікна.

— Стіл можемо поставити ось сюди. Світла вистачатиме. А ліжко…

— До тієї стіни, — перебила я, показуючи. — Тільки не впритул до кута. І полицю над ним не треба.

— Чому?

— Я спати хочу, а не дивитися, чи добре ти її прикрутив.

— Дякую за довіру.

Я присіла біля стіни, намагаючись уявити ліжко, тумбочку, свої книжки. Потім пересунулася трохи ліворуч.

Тато мовчки спостерігав.

— Що? — запитала я.

— Нічого. Чекаю, де буде наступне місце.

— Тут треба подумати.

Він дістав рулетку.

Наступні двадцять хвилин ми міряли стіни, сперечалися через шафу й з’ясовували, чи можна поставити крісло біля вікна. Тато доводив, що тоді незручно відчинятимуться дверцята, я пропонувала взагалі відмовитися від шафи, а мама, почувши це з коридору, сказала, що купи одягу на підлозі в проєкт не входили.

— А коли переїжджаємо? — запитала я, підводячись.

Батьки перезирнулися.

— Якщо все привезуть вчасно, наприкінці місяця, — відповів тато. — Може, трохи пізніше. Але вже скоро.

Я кивнула й знову подивилася на вікно.

Коли ми залишали стару квартиру, мені здавалося, що гіршого моменту для переїзду не придумати. Тепер я стояла в кімнаті, яку сама щойно облаштовувала, і думала, скільки часу звідси їхати до садочка.

Руслан зателефонував, коли ми поверталися.

— Ти ввечері виходиш?

— А ти хіба не зайнятий?

На тому кінці на мить стало тихо.

— Пізніше вийду. Ми з Полею раніше зустрічаємося.

— З Полею, — повторила я з належною ніжністю.

— Мала.

— Що? Гарне ім’я.

— Ти виходиш чи продовжиш знущатися?

— Одне іншому не заважає.

Тато глянув на мене й усміхнувся, хоча чув лише мою частину розмови.

Я сказала, що прийду. Після кількох днів удома хотілося побачити всіх, та й фотографії кімнати вже свербіло комусь показати.

Біля садочка я застала Катю, Моса й Моркву. Вони сиділи на лавці та ділили насіння, причому пакет тримав Морква й видавав його настільки скупо, що Мос погрожував провести обшук.

— У мене новини, — сказала я замість привітання.

— Ти принесла їжу? — з надією запитав Мос.

— Кращі.

— Не обіцяй неможливого.

Я сіла поруч із Катею й показала телефон.

Вона відразу потягнула зображення пальцями, роздивляючись кімнату.

— Ого. Це твоя?

— Угу. Сьогодні їздили.

— Велика яка.

— Поки порожня. Тато каже, я все одно примудрюся її захарастити.

Морква зазирнув через моє плече.

— А нас запросиш?

— Ти ще не знаєш куди.

— Зате знаю, що в будинку має бути кухня.

Поступово підійшли інші. Я показала фотографії ще раз, пояснила, де буде стіл, і втретє повторила, що точної дати переїзду поки немає.

Єгор з’явився разом із Кіром.

Я помітила його, коли він привітався з хлопцями, й відразу відчула знайоме хвилювання. Але Катя саме запитувала, який колір я хочу додати в кімнату, тому довелося повернутися до неї.

— Ще не знаю. Може, щось зелене.

— Штори?

— Може.

— Покажи, — попросив Кір, нахилившись до екрана.

Я передала йому телефон. Він прогорнув кілька знімків, а тоді повернув екран до Єгора.

— Дивись, мала з’їжджає від нас.

Я напружилася від самого формулювання.

Єгор узяв телефон, уважно подивився на фотографію й підняв на мене очі.

— Скоро?

— Наприкінці місяця, якщо встигнуть усе закінчити.

Він кивнув і повернув телефон.

— Уже придумала, де книжки стоятимуть?

Я здивовано глянула на нього.

— Поки ні. Шафа заважає.

— Книжкам?

— Усьому. Особливо кріслу, яке я хочу біля вікна.

— А шафу до іншої стіни?

— Там ліжко.

Він ледь усміхнувся.

— Складно в тебе.

— Дуже. Ми з татом ледве не посварилися через двадцять сантиметрів.