Глава 31. Як минув твій день

Інна дала мені огірки, помідори й найбільшу миску, яку знайшла в шафі.

— Наріж салат, будь ласка. Тільки не такими шматками, як твій тато.

— А що з його шматками?

— Їм потрібні окремі тарілки.

Я всміхнулася й стала біля столу. Після цілого ранку Поліних вагань у квартирі було незвично тихо. Ніхто не гукав мене до дзеркала, не запитував, чи не надто сильно підведені очі, і не шукав телефон, який щойно поклав собі в сумку.

На тумбочці в коридорі залишився мій мобільний.

Я навмисне не принесла його на кухню, але все одно прислухалася, коли в квартирі щось вібрувало. Одного разу це виявилася пральна машина, другого — Іннин телефон, і я відчула себе так нерозумно, що взялася різати огірок із надмірною старанністю.

— Лізо, ми його їсти збираємося, — зауважила Інна.

Я глянула на дошку. Кружальця вийшли майже прозорі.

— Ти ж сказала не як тато.

— Між твоїм татом і хірургом є ще кілька варіантів.

Вона посунула до мене помідори й зменшила вогонь під сковорідкою.

Я зосередилася на салаті. Хотілося хоча б кілька хвилин не думати, навіщо Єгор запитував, чи повернулася я додому. Може, хотів покликати гуляти. Може, просто запитав, бо знав, що я в Поліни. Я навіть не була впевнена, звідки він знав.

«Зрозуміло».

Я вже чула це слово його голосом. Спокійним, звичайним. Без жодної причини прокручувати його в голові, поки ріжеш помідори.

— Чого така тиха? — запитала Інна.

— Втомилася. Ми рано прокинулися.

— Оце я помітила. Думала, у вас зустріч о восьмій ранку, судячи з підготовки.

— Потрібен був запас часу на паніку.

— Значний запас.

Вона усміхнулася, а я посунула нарізані овочі в миску.

— Рус хороший, — сказала я раптом.

Інна повернула до мене голову.

— Я бачу, що ти йому довіряєш.

— Просто щоб ти не хвилювалася.

— Я все одно хвилюватимуся. У мене така робота.

Вона взяла ложку, спробувала соус і простягнула мені другу.

— Солі вистачає?

Я кивнула.

Мені подобалося, що вона не вимагала негайно розповісти про Руслана все, що я знаю. Не почала розпитувати про хлопців, вечірні прогулянки чи про те, хто кому подобається. Ми доготували, накрили сковорідку кришкою й залишили їжу до вечері.

Потім Інна заварила чай.

— Сідай. Твої огірки заслужили відпочинок.

Мама зателефонувала ближче до шостої. Запитала, чи я вже збираюся, і сказала, що тато зможе забрати мене після восьмої.

Я погодилася, прикинувши, чи встигну до того часу почути хоча б початок Поліної розповіді.

— А що ти робила сьогодні? — поцікавилася мама.

— Допомагала Полі збиратися.

— Куди?

— Гуляти.

— Весь день?

Я подивилася на відчинені двері її кімнати. На стільці досі висіла футболка, яку ми востаннє відкинули буквально перед виходом.

— Майже.

Мама засміялася й попросила передати Інні привіт.

Після розмови я забрала свої речі з ванної, склала в рюкзак піжаму й зарядку. На Поліному столі залишилася щітка для волосся з намотаною на ручку резинкою. Я покрутила її в руках і поклала біля дзеркала, згадуючи, як уранці Поля переконувала мене, що з розпущеним волоссям їй буде незручно.

Цікаво, чи хоча б раз вона про нього згадала за ці кілька годин.

Від неї прийшло лише одне повідомлення: усе добре, вони гуляють, до вечері буде вдома.

Я відповіла сердечком і не стала нічого випитувати.

Поки чекала, взяла з полиці книжку, яку колись залишила тут недочитаною. Вмостилася на ліжку й навіть трохи захопилася, тож клацання замка почула не відразу.

Зате впізнала Полін голос.

Вона говорила тихо, і я не розібрала слів, але в інтонації було щось таке, від чого сама собою з’явилася усмішка.

Я вийшла в коридор саме тоді, коли Руслан, стоячи за порогом, запитував:

— Ногу сильно натерла?

— Нормально вже.

— Вдома заклей.

— Русе, я знаю.

— Я просто нагадую.

— Помітила.

Вона дивилася на нього, тримаючи руку на дверній ручці, і зовсім не поспішала зачиняти двері.

Я зупинилася трохи далі, щоб вони мене не бачили.

Не через вихованість. Просто мені стало цікаво, скільки часу можна прощатися, обговорюючи пластир.

Інна з’явилася з кухні й одразу мене викрила:

— А ти чого тут стоїш?

Поля озирнулася.

Руслан за її плечем розсміявся.

— Мала, ти ще тут?

— Ні. Це дуже переконливий привид.

— Тоді передай живій Лізі, що я питав.

Інна запросила його повечеряти. Руслан подякував, але сказав, що його вже чекають удома. Вони ще трохи поговорили, і нарешті Поля відступила від порога.

— Напишеш? — запитала вона.

— Як доїду.

Він сказав це так просто, що я на секунду опустила очі.

Двері зачинилися.

Поліна залишилася біля них, ніби прислухалася до кроків на сходах. Потім повернулася й побачила нас з Інною.

— Що?

— Їсти будеш? — запитала мама.

— Буду.

— Мий руки.

Я мовчала, але Поля, проходячи повз, схопила мене за зап’ясток і потягнула за собою в кімнату.

— Тільки швидко! — гукнула Інна. — Ви мені зараз на дві години зникнете.

— Ми перевдягнемося!

Поля зачинила двері, притулилася до них спиною й видихнула.

Я сіла на ліжко.

— Ну?

Вона затиснула губи, намагаючись стримати усмішку, але за мить усе-таки здалася.

— Лізо…

— Я слухаю.

— Було так добре.

І тут уже я не втрималася: підхопилася й обійняла її, а вона засміялася мені в плече.

Розповідь почалася з того, що вони обидва спочатку не знали, куди йти.

Руслан запропонував кав’ярню, Поліна сказала, що краще трохи пройтися, а потім вони так заговорилися, що минули потрібний поворот і ще хвилин двадцять блукали сусідніми вулицями.

— Я думала, він знає дорогу, — пояснювала Поля, знімаючи сережки перед дзеркалом. — Він ішов так упевнено. А тоді запитує: «Ми взагалі куди?»