Глава 29. Що вдягнути на побачення

Кеди сохли другий день.

Мама набила їх папером і поставила на балконі, але щоразу, коли я приходила перевірити, вони залишалися такими самими вологими. Після третьої спроби вона порадила дати взуттю спокій і знайти інше заняття.

Я знайшла.

Зателефонувала Поліні й запитала, чи можна до неї приїхати.

— А ти ще питаєш? — здивувалася вона.

— З ночівлею.

— Тим паче. Зараз у мами запитаю.

Я чула, як вона пройшла квартирою, щось грюкнуло, а потім голос у слухавці став далеким:

— Мам, Ліза до нас завтра приїде?

— Приїде чи ти запитуєш?

— Запитую, але дуже переконливо.

Інна засміялася й попросила передати їй телефон.

— Що, мала, скучила за мною?

— Страшенно. За Полею трохи менше.

— Правильна відповідь. Приїжджай. Тільки з мамою домовся, а то я знаю ваші плани: ви вже речі пакуєте, а батьки ще нічого не чули.

Мама заперечувати не стала. Наступного дня татові якраз потрібно було їхати в той бік, тож після обіду він підкинув мене до Інниного будинку. У машині я сиділа з рюкзаком на колінах і дивилася на знайомі вулиці.

Біля колишнього двору нічого особливо не змінилося. Та сама вивіска над магазином, та сама вибоїна, яку тато об’їхав майже не дивлячись, той самий чоловік біля зупинки, у якого мама іноді купувала квіти. Мені раптом захотілося попросити зупинитися й пройтися повз наші старі вікна, але я промовчала.

— Завтра забрати? — запитав тато, пригальмовуючи біля під’їзду Інни.

— Ми ще не знаємо, що робитимемо.

— Тобто план уже є, але мені про нього краще не знати?

— План — лежати й нічого не робити.

— Покличте, якщо потрібен досвідчений керівник.

Я засміялася, цьомнула його в щоку й вибралася з машини.

Поліна відчинила двері ще до другого дзвінка.

— Нарешті.

— Я вчасно.

— Я не про це.

Вона обійняла мене просто в коридорі, притиснувши разом із рюкзаком. Від неї пахло шампунем і чимось солодким, а з кухні долинуло Іннине:

— Дайте дитині роззутися!

— Я вже не дитина, — за звичкою відповіла я.

— Тоді сама собі накладеш їсти.

— Не настільки не дитина.

Поки ми пообідали, допомогли Інні прибрати зі столу й вислухали історію про сусідку, яка переплутала свої пакети з чужими, минула майже година. Я розповіла про наші мокрі пригоди, намагаючись зробити головним героєм Моркву та його невдале знайомство з мешканкою чужого під’їзду.

Інна сміялася, Поліна теж, але я бачила, що вона слухає уважніше, ніж того вимагала ця історія.

У кімнаті вона зачинила двері й забрала з ліжка купу одягу, звільняючи мені місце.

— Ти ж його недавно розбирала, — зауважила я.

— Це вже інший безлад.

— А, тоді питань немає.

Я сіла, притиснувши до живота невелику подушку. Поля вмостилася поруч, одну ногу підібгавши під себе.

— Ви з ним удвох сховалися? — запитала вона.

— Так вийшло. Усі побігли до будинків, а я під навіс збоку садочка. Він теж туди.

— Говорили?

Я провела пальцем по шву наволочки.

— Він їде за три тижні.

Поля перестала поправляти покривало.

— Уже?

Я кивнула.

Коли Єгор сказав це під дощем, навколо було багато шуму. Вода, вітер, телефон у мокрій кишені, очікування Руслана. Тут, у знайомій кімнаті, слова прозвучали значно виразніше, і мені захотілося забрати їх назад, повернутися до жартів про кеди.

— Квиток уже є, — додала я, хоча Поля не запитувала.

— А ти що сказала?

— Нічого особливого. Що думала, він пізніше поїде.

Вона трохи помовчала.

— Я думала, ви там знову посварилися.

— Ні. Майже не говорили.

— А про…

Поля зупинилася, але я зрозуміла.

— Про Соню не питала.

— Добре.

— Не тому, що мені байдуже. Просто не змогла.

Я підняла на неї очі.

— Уявила, що він зараз почне розповідати, як вони збираються, куди підуть, що він їй покаже… І не запитала.

Поліна посунулася ближче, притулилася плечем до мого.

— Я б теж не захотіла слухати.

Від того, що вона не стала переконувати мене в необхідності все з’ясувати, трохи відпустило. Я сперлася на неї, досі обіймаючи подушку.

— Знаєш, що найгірше? Я весь вечір його уникала. Прямо старалася. А коли він сказав про від’їзд, захотілося, щоб дощ узагалі не закінчувався.

Поля обережно провела долонею по моєму передпліччю.

— Ти ж за ним скучила.

Я кивнула, дивлячись на шафу навпроти.

— Хоча бачила його ось тут. Поруч.

— Розумію.

Деякий час ми так і сиділи. З кухні долинав звук посуду, на вулиці хтось кілька разів натиснув на автомобільний сигнал. У Полі завібрував телефон, але вона лише глянула на екран і поклала його долілиць.

Я помітила, як у неї мимоволі смикнулися кутики губ.

— Рус?

— Угу.

— Відповідай.

— Почекає.

Я повернула до неї голову.

— Ти чого?

— Нічого.

— Полю.

Вона зітхнула й підібрала ногу зручніше.

— Я хотіла тобі дещо розповісти. Але, може, потім.

Я відклала подушку.

— Кажи.

— Лізо, можемо пізніше.

— Якщо він попросив у тебе списати літературу, я буду дуже розчарована.

Поля пирснула, а потім усе-таки взяла телефон.

— Він запросив мене погуляти завтра.

— Ви ж постійно…

Я замовкла, побачивши її обличчя.

— Удвох?

Вона кивнула.

Я випросталася.

— І ти мовчала?!

— Я збиралася сказати!

— Коли? На весіллі?

— Тихо ти!

За дверима відразу почулося:

— Що там за весілля?

Поля заплющила очі.

Я затиснула рот долонею, намагаючись не засміятися.

— Ще нічого не вирішено! — гукнула я.

— Лізо!

Інна щось пробурмотіла про нашу таємничість і відійшла, а Поліна штовхнула мене в плече.