Глава 28. Поки йде дощ

До вечора квартира нагрілася так, що навіть протяг із відчинених вікон не допомагав. Мама ходила з волоссям, зібраним недбалим пучком, тато втретє переставляв вентилятор, намагаючись знайти місце, звідки той діставатиме одночасно до дивана й кухонного столу, а я лежала поверх покривала й обмахувалася зошитом.

Русланове повідомлення застало мене саме за цим надзвичайно корисним заняттям.

«Виходь. Ми біля садочка».

Я глянула на вікно. Листя на дереві майже не рухалося, небо над дахами було блякле, без жодного натяку на вечірню прохолоду.

«На вулиці теж жарко».

«Зате тут я».

«Сумнівна перевага».

«Мала, вдягайся».

Я ще трохи полежала, ліниво гортаючи листування, а потім усе-таки встала. Удома я просиділа майже весь день, і перспектива провести решту вечора між вентилятором та холодильником уже не здавалася привабливою.

Витягла чорні джинси, знайшла в шафі вільну футболку й написала Поліні, що йду гуляти.

Вона відповіла фотографією: сиділа на підлозі своєї кімнати біля відкритої шафи, оточена купами одягу.

«А я сказала мамі, що мені нема чого носити».

«Співчуваю. Коли похорон?»

«Не смішно. Вона сказала спочатку перебрати те, що є».

Я вже взувалася, коли прийшло ще одне повідомлення.

«Русу привіт».

Посміхнувшись, я набрала:

«Передати особисто чи можна оголосити всій компанії?»

Поля надіслала сердитий смайлик, і я заховала телефон у кишеню.

На кухні мама підняла голову від ноутбука.

— Далеко?

— До хлопців. Біля садочка будемо.

— Телефон не вимикай. І подивися на небо, перш ніж кудись іти звідти.

— А що з небом?

— Тато каже, гроза буде.

Із кімнати долинуло:

— Я не кажу. Я сподіваюся.

Біля садочка було гамірно.

Моркову я почула ще до того, як побачила: він обурювався, що його ніхто не попередив про зміну правил, хоча, судячи з відповідей, правила залишалися незмінними останні років сто. На лавці сиділи Катя з Кіром, Мос стояв поруч, схрестивши руки, а Руслан тримав колоду й із дуже серйозним виглядом вислуховував звинувачення в шахрайстві.

— Підкидати після того, як я відбився, не можна!

— Ти ще карти не прибрав, — терпляче пояснював Рус.

— Бо ви мені не дали!

— А треба швидше.

— О, Ліза! — Морква одразу обернувся до мене. — Скажи їм.

— Що саме?

— Що вони неправі.

— У чому?

— Тобі важко просто підтримати людину?

Я засміялася й підійшла до Руслана. Він звільнив для мене місце, посунувши Моса, який намагався втиснутися на край лавки.

— Прийшла все-таки.

— Вентилятор програв боротьбу за мою увагу.

— Приємно знати, з ким конкурую.

Я нахилилася до нього й тихо сказала:

— Поля передавала привіт.

Руслан відразу подивився на мене.

— Ви говорили?

— Ні, я отримала офіційного листа.

— Лізо.

— Листувалися. Вона вдома, перебирає шафу. Ні, допомагати їхати не треба.

Він усміхнувся, опустив очі до карт і чомусь почав їх вирівнювати, хоча вони й так лежали рівно. Я штовхнула його плечем, але нічого більше не сказала. Дивитися, як Руслан, який завжди знаходив відповідь на будь-який мій випад, раптом губиться через звичайний привіт, було надто приємно, щоб усе зіпсувати.

Перші пів години я навіть не згадувала про телефон.

Ми зіграли дві партії, причому в другій Морква урочисто відмовився брати участь і тепер підказував усім по черзі, однаково шкодячи кожному. Катя розповідала, як після танців переплутала маршрутки й помітила це лише тоді, коли за вікном закінчилися знайомі будинки. Я сміялася, слухала, сперечалася через карти й потроху переставала думати, чи правильно зробила, що вийшла.

Єгор прийшов, коли я якраз переконувала Кіра, що він уже ходив.

Я побачила його за плечем Моса й на пів слові забула, що говорила.

Він ішов сам, тримаючи пляшку води. Привітався з хлопцями, потиснув Русланові руку й лише тоді перевів погляд на мене.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла я й опустила очі до карт.

За ним ніхто не йшов.

Я знала це, бо встигла подивитися на доріжку, перш ніж наказала собі припинити. Відсутність Соні нічого не пояснювала. Вона могла бути зайнята, могла прийти пізніше, могла взагалі не мати настрою гуляти. У людей бували справи, які не стосувалися мене.

— То чий хід? — запитав Кір.

— Твій.

— Ти щойно доводила, що мій уже був.

Мос зареготав. Я відчула, як потепліли щоки, й сердито переклала карти.

— Тоді мій. Дайте зосередитися.

Єгор нічого не сказав. Відійшов до Соніка, який саме підійшов з іншого боку, й почав із ним розмовляти.

Це мало б допомогти.

Натомість тепер я чула його голос навіть тоді, коли всі говорили одночасно.

Я не шукала його погляду. Коли він опинявся поруч, знаходила собі заняття: збирала карти, запитувала щось у Каті, діставала воду. Не хотілося демонстративно йти чи псувати всім вечір, але й сидіти навпроти нього, усміхаючись так, ніби ми просто обмінялися гарною піснею й більше між нами нічого не було, я не могла.

Один раз він звернувся до мене, запитавши, чи передати пляшку, що стояла біля його ноги.

— Дякую, я сама.

Я встала й забрала її, хоча достатньо було простягнути руку.

Повертаючись на місце, зустріла Русланів погляд. Він нічого не запитав, тільки трохи посунувся, пропускаючи мене назад.

Про грозу першими нагадали дерева.

Листя, яке весь вечір висіло нерухомо, раптом зашурхотіло, і по асфальту покотилася порожня обгортка. Катя із задоволенням підставила обличчя вітру.

— Нарешті.

Я теж відчула полегшення. Повітря стало прохолоднішим, футболка перестала липнути до спини, і мені навіть захотілося ще трохи посидіти.

Потім над будівлею садочка тихо прогуркотіло.

Руслан підняв голову.