Глава 27. Після свята

Наступного ранку я прокинулася від того, що тато на кухні переконував маму: торт цілком підходить для сніданку.

— Там яйця, борошно, молоко. Ті самі млинці, тільки зібрані докупи.

— Вове, ти вже відрізав собі шматок?

— Я намагаюся вести з тобою дорослу розмову про харчування.

— Відрізав, — сонно сказала я, з’явившись у дверях.

Тато стояв біля холодильника з тарілкою в руці. Побачивши мене, він навіть не спробував приховати злочин, лише посунув до себе ще одну тарілку.

— Мала, будеш?

— Буду.

— Ось. Людина мене розуміє.

Мама похитала головою, але дістала з шафки третю тарілку.

Я сіла за стіл, підібгавши одну ногу, й позіхнула так широко, що тато поцікавився, чи не збираюся я проковтнути виделку. За вікном уже було сонячно, на кухні пахло кавою, а в мене на щоці, судячи з маминого сміху, залишився відбиток подушки.

П’ятнадцятирічною я почувалася приблизно так само, як учора чотирнадцятирічною. Хіба що тепер могла без докорів сумління снідати тортом: день народження ж не міг закінчитися настільки швидко.

Телефон лежав поруч із тарілкою й раз у раз засвічувався. У спільний чат скидали фотографії з учорашнього вечора. На одній Морква застиг із роззявленим ротом перед шматком піци, на іншій я так сміялася, що мене можна було впізнати лише за сукнею. Зате Поліна з Русланом вийшли гарно. Вона щось пояснювала, притримуючи волосся біля щоки, а він дивився на неї, навіть не помічаючи, що їх фотографують.

Я зберегла цей кадр.

— Покажи і нам, — попросила мама.

Я посунулася ближче, і ми почали гортати фотографії разом. Тато вимагав видалити ту, де він кліпнув, мама запевняла, що це його звичайний вигляд після роботи, а я надіслала знімок собі окремо, про всяк випадок.

Про Єгора ніхто не запитував.

Я була вдячна батькам за це, хоча кілька разів ловила себе на тому, що чекаю запитання. Особливо коли мама, прибираючи зі столу, ненадовго затримувала на мені погляд.

Можливо, вона просто хотіла нагадати, щоб я поставила тарілку в мийку.

Останнім часом із тлумаченням чужих поглядів у мене все було складно.

Поліна зателефонувала ближче до обіду, коли я сиділа на підлозі серед подарункових пакетів і намагалася зрозуміти, навіщо зберігаю папір, який учора сама ж роздерла.

— Ну як ти, імениннице?

— Уже ніби ні.

— Для мене ще так. Мама запитує, чи тобі вистачило торта.

— Скажи Інні, що я ним снідала.

— Вона чує. Каже, молодець.

На задньому плані почувся голос тітки:

— Я сказала: «Оце молодці»! У вас там узагалі нормальна їжа є?

— Є! — гукнула я в телефон. — Але ми тримаємося.

Поліна засміялася, кудись пішла, і за кілька секунд стало тихіше.

— Я в кімнаті. Можеш нормально розповісти.

Я перестала складати папір.

— Що саме?

— Лізо.

— Він прийшов. Привітав. Подарував книжку. Я пішла додому.

— Ти вчора приблизно так само написала.

— Бо від учора нічого не змінилося.

Поля не відповіла відразу. Я чула, як вона вмощується на ліжку; десь скрипнули пружини, потім щось упало.

— Телефон живий? — запитала я.

— Це гребінець. Слухай, я не випитую. Просто ти написала, що поговоримо завтра.

Я притиснула до коліна зім’ятий кутик пакета.

Учора, коли Єгор стояв переді мною, я дуже старалася не показати, наскільки розгубилася. Вдома було легше: батьки, подарунки, чай, повідомлення від друзів. Його прихід можна було на якийсь час відсунути, поставити біля столу разом із паперовим пакетом.

А зараз Поліна чекала, і мені вже не хотілося вдавати перед нею, що я лише здивувалася.

— Я зраділа, — зізналася я нарешті. — Коли побачила його біля під’їзду. Ще нічого не встигла подумати, а вже зраділа. Уявляєш?

— Уявляю.

— Мене це бісить.

— Що саме?

— Що він може просто прийти — і я рада. Після всього.

Я провела нігтем по згину паперу, розправляючи його так старанно, ніби від цього щось залежало.

— А потім стояла й чекала, що він скаже ще щось. Не просто «з днем народження».

— Сказав?

— Ні. Запитав, як відсвяткувала.

— А ти?

— Сказала, що дуже добре.

— Ну, тут ти не збрехала.

Я мимоволі усміхнулася.

— Не збрехала.

— От і добре.

— Полю, тільки не треба зараз казати, що він спеціально прийшов, бо…

— Я й не збиралася, — перебила вона. — Я не знаю, чому він прийшов. Можу тільки сказати, що ти вчора була щаслива ще до того, як його побачила. У мене є фотографії, якщо потрібні докази.

Я подивилася на розкладені подарунки й потягнулася до листівки від друзів.

«Добре, що ти того вечора все-таки прийшла».

Від цих слів знову стало тепло.

— До речі, про фотографії, — сказала я. — Зараз дещо надішлю.

Згорнула виклик, знайшла збережений знімок і переслала Поліні.

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— Видали.

— Навіть не сподівайся.

— У мене там дивне обличчя.

— У тебе там гарне обличчя. А от у Руса дуже цікаве.

— Лізо…

— Він знає, що навколо ще люди були?

— Все, я кладу слухавку.

Проте нікуди вона не поділася. Ще хвилин двадцять ми обговорювали вечір, а потім з’ясувалося, що Руслан уже встиг їй написати зранку.

Подробиці Поліна видавала неохоче, чим остаточно повернула мені гарний настрій.

Наступні дні були зайняті дрібницями, до яких улітку зазвичай не доходили руки.

Мама затягла мене вибирати речі для будинку. Виявилося, що «просто подивитися» означало обійти кілька магазинів, посперечатися з татом через колір світильників і сорок хвилин стояти перед двома майже однаковими зразками.

— Цей тепліший, — пояснювала мама.

— Вони обидва білі, — сказала я.

Тато поклав мені руку на плече.

— Не втручайся. Я вже пробував.

Після танців боліли ноги, Катя надсилала голосові про нову зв’язку, якої ми ніяк не могли запам’ятати, а ввечері Руслан кликав до компанії. Одного разу я не встигла повернутися з батьками, іншого — справді хотіла полежати.