Відкриваю душу

Я прокинулась з думкою,що через місяць

в Лілі день народження. Я встала з ліжка і впала,тому що дуже боліла нога,я попросила в тітки мазь і мені стало трішки краще. Кульгаючи  до школи я добре подумала і вирішила,що подарую їй велику картину з її портретом,як на мене це досить красивий подарунок. Я зайшла в клас і привіталася з усіма. Сіла як завжди біля Назара.

-Привіт, Марино. Як справи?До речі як нога? запитав Назар.

-Привіт, все погано,моя нога дуже сильно сьогодні боліла,але зараз краще,а ти?- викладаючи з портфеля книгу, зошита і пенала запитала я.

-Я  добре.Тобі не потрібно було приходити до школи,а що,якщо стане гірше..

Ось продзвенів дзвінок на урок всі зайняли свої місця і почали конспектувати. Вже пройшло три уроки я пішла в їдальню і сіла до столу біля якого нікого не було. Я дивилася по всій їдальні не має ні Ліни,ні Лілі навіть Назара не бачила. Я почала їсти як бачу до мене навпроти сідає Артем.

-Смачного красуне! - відсовуючи крісло ,сів навпроти мене і промовив.

Я просто встала і хотіла піти,як він схватив мене за руку і сильно здавив,це було настільки боляче,що я кинула свій піднос з обідом.

-Що тобі потрібно від мене? Тобі було мало того,що влаштував Назар.?

-Не смій..закрийся!- він встав і вдарив мене в щоку.

По щоці покотилась сльоза,я подивилася йому в очі і просто вийшла мовчки з їдальні. Я побігла в туалет і почала заливатися слізьми. Подивилася в дзеркало,і помітила,що щока дуже червона. Вмившись і вгамувавши себе я пішла на урок. Це була біологія. Я заходжу в клас і дивлюся де є вільне місце,біля Назара. Я сіла біля нього.

-Чому тебе не було в їдальні?- запитала я,затуляючи щоку волоссям.

-Мене покликав вчитель фізики,йому потрібна була допомога, я не міг відмовити.

-Ясно..-шепотом розмовляли ми.

-А ти чого така сумна? Чи це мені здається?-придивився Назар.

-Я.. та ні тобі здалось.- різко посміхнулась я.

Пробувши всі уроки я разом з Назаром пішли додому.

-Ти не забув ми маємо сьогодні зустрітися біля джерела?.- знову прикриваючи свою щоку,ми зупинились.

-Ні.. я хотів тебе запитати чи ти не забула.- посміхнувшись ми пішли далі.

-Добре тоді о восьмій там.

-Давай разом будемо іти до джерела.

-Гмм..добре- ми пришвидшили свою ходьбу.

Я прийшла додому приблизно в три години дня. Я подзвонила до Ліни,ми з нею поговорили про всіх і про все. Вже було близько сьомої і я вирішила повчити уроки. Ось наступило вже 19:48 і я почала збиратися. Я повідомила тітку,що іду прогулятись. Закриваючи двері воріт,тут виходить Назар. Він був таким красивим: чорна толстовка,чорні джинси і білі кросівки, а ще його чуб загорнутий в сторону це дивилося просто супер.

-Ну що пішли!

-Вперед.

Ми прийшли сіли на лавочку і я почала..

-Значить..з чого почати.

-Давай все з початку.- легенько посміхнувся Назар.

-Мої батьки майже чотири місяці назад розбилися в автокатастрофі. В той момент мені було дуже важко пережити втрату двох близьких для мене людей- і тут покотилися сльози.- було дуже важко усвідомити те,що їх бульше немає і ніколи не буде. Перший місяць я постійно, кожного вечора була в них-на цвинтарі. Постійно була в сльозах. Не могла витримати це все і навіть хотіли накласти на себе руки. Це було настільки важко пережити,що не могла,і просто не хотіла далі жити. Це місце нагадує мені їх.. Ми тут проводили пікнік. Я пам'ятаю як посміхалися мої батьки, мої мама і тато..-витираючи сльози вела я далі.- але більше я цього ніколи не побачу, ніколи..ніколи.- і тут я просто не витримала і зірвалася.

Назар мене обійняв.

-Не плач.. - відповів розгублено Назар.

-Ті дні,тижні були самі найважчі для мене. Я постійно думаю про них,вони постійно дають про себе знати.Я вечері постійно плачу, бо сумую..просто сумую..дуже хочеться побачити маму і тата знову усміхнено-щасливими разом..Але знаю,що це неможливо- сльози ніяк не могли зупинитися.

-Я за тебе хвилююся..не плач..буде голова боліти..- турботливо і якось сором'язливо сказав Назар.

-Я просто не можу…

Він знову взяв і просто обійняв мене а я його.

-Дякую,тобі що вислухав і заспокоїв.

-Це я тобі дякую,що відкрила мені свою душу. Мені здається не кожен може довіритись.

-Завдяки тобі мені стало краще, а то я навіть  Ліні ніколи не розповідала про свої почуття і біль яку тримала в собі весь цей час.

Він знову мене обійняв і ми пішли в сторону дому.