Глава 26

Хол був майже порожній. Пахло хлоркою, кавою з автомата і чимось ледь-ледь металевим, як завжди в таких місцях, де час тече інакше. Стіни — блідо-блакитні, стерильні, мовби стерті роками сліз і мовчазного очікування. Підлога лисніла від свіжого миття, а пластикові стільці в ряд дивились у бік реєстратури, ніби самі давно втратили надію.

Біля великого вікна стояла дівчинка. Їй було на вигляд дванадцять — худенька, з темно-русявим волоссям, зібраним у нерівний хвіст. Вона тримала в руках ляльку. Та була старенька, з вицвілим фіолетовим волоссям, зламаним крилом і дрібними подряпинами на обличчі. Лялька давно вже пережила той вік, коли її берегли — тепер її просто не відпускали з рук.

Дівчинка дивилась у вікно, за яким згущався вечір. Її погляд був дорослішим, ніж мав би бути — спокійний, уважний, мовби вона бачила щось, що решта дорослих не помічала. У кутках очей — не сльози, а мовчазне очікування. Вона тримала ляльку так, як інші тримають надію.

Поруч ніхто не говорив. Лише час від часу по коридору проходила медсестра, та їхній поспіх здавався нечемним біля цієї дівчинки, яка ніби виросла за один день.
 

У приймальному відділенні навпроти дівчинки стояла жінка. Її плечі були трохи згорблені, ніби вага рішення, яке вона от-от мала ухвалити, пригнула її до землі. Вона була гарною, але змученою — як і всі ті, хто провів роки між надією та страхом. У руках вона тримала кілька аркушів. Очі ковзали по друкованих словах, але не бачили їх. Рука тремтіла, коли вона взяла ручку.

Навпроти неї — лікар. Високий, з втомленими, добрими очима. Він тримав себе спокійно, професійно, але кожен мускул на обличчі свідчив: для нього це теж не рутина. Він знав цю жінку, знав її родичку — Алісу — сім років. І весь цей час спостерігав, як спогади стираються, відвідування рідшають, а в палаті панує мовчання.

Жінка — сестра Аліси — підписала останній документ. Тиша повисла між ними, як ковдра. Вона лише прошепотіла:

— Вона… завжди була світлом. Я не знаю, чому саме зараз, але… здається, я відчуваю, що вона вже не тут.

Лікар кивнув. У нього не було права впливати на рішення, але в його очах було щось більше — якби міг, він би не дозволив цьому статись. Але рішення було ухвалене.

Племінниця з лялькою підійшла ближче, не кажучи ні слова, і просто взяла тітку за руку. Мовчки. Як Аліса колись брала її долоньку, коли дівчинка боялась щеплення.

Усе було підготовлено. Апарати, які підтримували життя Аліси, працювали безперебійно останні сім років. Але сьогодні…

Сьогодні мали вимкнути світло.
Коридор лікарні став місцем, де час зупинився на мить. Сестра Аліси стояла, тримаючи в руках документи, що ще хвилину тому здавалися просто папером, а тепер стали вироком. Віктор стояв поруч, з поглядом, який ніс у собі сотні невимовних історій.

— Я дякую вам, — тихо сказала сестра, стримуючи сльози, які підкрадалися до очей. — Ви дали їй сім років надії… навіть якщо вона не могла відповісти.

Віктор глибоко вдихнув, його голос був тихим, але міцним:

— Це були не просто роки. Вона була особливою, навіть у тиші. Я ніколи не зустрічав такої сили духу. Вона залишалась із нами, хоч і не могла говорити.

— Чи є шанс, що вона прокинеться? — спитала сестра, намагаючись знайти в його словах промінь світла.

Віктор похитав головою, сумно:

— Медична наука не може обіцяти дива. Але іноді трапляються несподівані моменти, коли навіть найхолодніші статистики здаються неправдивими.

— Я просто хочу вірити, — прошепотіла сестра, стискаючи документи. — Хочу, щоб вона відчула наші руки, наші слова.

Віктор подивився на неї і зробив крок вперед:

— Вона відчувала це все це час. І знаєте, я… я закоханий у неї. Без надії, без шансів, але закоханий.

Сестра затихла, не знаючи, що відповісти. Вона відчула легкий сум і радість водночас.
 

Палата була напівтемною, з приглушеним світлом медичних приладів, які мерехтіли тихим зеленим і синім світлом. Ліжко стояло біля вікна, де вечірнє світло повільно згасало. На ньому лежала Аліса — мов порцелянова лялька, холодна і нерухома, з обличчям, що здавалося одночасно ніжним і загадковим.

Дівчинка з лялькою тихо зайшла в палату. Вона крокувала обережно, ніби боялася порушити магію цього місця. Підійшла до ліжка і поклала свою потерту фіолетову ляльку поруч із Алісою, ніби передавала частинку тепла.

Лікар Віктор зайшов слідом. Його кроки були повільними, зваженими. Він підняв монітор, що показував рівень серцевої активності, і легким рухом вимкнув його. Серце на екрані замерехтіло, а потім зупинилося.

Віктор нахилився і взяв холодну руку Аліси в свої долоні. Цей дотик був більше ніж прощання — це була безмовна обіцянка, надія і біль водночас. Його очі блищали від невидимих сліз, які він не міг дозволити собі показати.
 

Тиша в палаті раптом змінилася.
Коли Віктор тримав її руку, він відчув легке, майже невловиме стискання пальців. 

Його серце пропустило удар.

Він підняв погляд на її обличчя — і вловив ледь помітний рух повік. Здавалося, що це може бути просто випадковий м’язовий спазм… але наступної миті Аліса повільно розплющила очі.

Її погляд був затуманений, ніби вона дивилася крізь товстий шар сну, але водночас у ньому вже жевріла свідомість. Губи тремтіли, і, ледве зібравши сили, вона прошепотіла:

— Нарешті… ми зустрілися, Вікторе.

Його ім’я з її вуст прозвучало так, ніби вона чекала цього моменту все життя. Лікар застиг — вони ніколи не зустрічались...