Глава 25

Аліса не просто працювала в дитячій лікарні — вона жила цим покликанням. Вона не вміла лікувати «на автоматі» чи поверхнево. Вона помічала найменші дрібниці: як дитина зніяковіло дивиться на стілець, бо боїться щеплення, як малюк ховає ручки за спину, ніби сподіваючись, що тоді огляд скасують. Вона мала талант бачити серцем.

В її кабінеті завжди було затишно: тепле світло настільної лампи, коробка з кольоровими олівцями, іграшки, які пахли домом. І навіть стетоскоп Аліси був прикрашений наліпкою з усміхненим слоником, який "говорив" дітям, що боятись тут нічого.

— «Я не кусаюсь, я ж не кіт», — жартувала вона перед уколом, а дитина вже сміялась, не встигнувши злякатись.

Батьки обожнювали її за чуйність і уважність. Вона не просто питала про симптоми — вона могла спитати:
— «А що снилось вночі?»
І якось саме це допомогло діагностувати серйозне захворювання, про яке інші не здогадувались.

Її колеги подекуди жартували, що Аліса — наполовину лікар, наполовину чарівниця. Бо після її кабінету навіть найкапризніші діти ставали лагідними, а тривожні мами — спокійнішими.

Аліса вважала, що кожна дитина — це окрема маленька галактика. І до кожної потрібно мати ключ. Для когось — це була казка про левеня, що не хотіло ковтати сироп, а для когось — малюнок, який вона швиденько накидала в блокноті, щоби відволікти дитину від болю. А ще вона пам’ятала імена, день народження своїх пацієнтів і навіть їхні улюблені мультфільми.

— «Тітонька-докторка з очима, як мамине молоко», — якось сказала про неї чотирирічна дівчинка. І це було точніше, ніж будь-який відгук.

Аліса щиро вірила, що любов — це найважливіше з ліків. І що якщо дитина відчує тепло — організм боротиметься краще. І тому вона лікувала не лише тіла — вона повертала віру, захищала, обіймала. І що найцінніше — ніколи не робила з цього геройства.

— «Я не хочу до лікаря! Я не хворий! Я просто трохи… чхаю!» — протестував п’ятирічний Максимко, затискаючи дверну ручку обома руками. Його очі блищали від сліз, а носик червонів, як помідорка.

— «А знаєш що?» — нахилилася до нього Аліса, сідаючи навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні. — «Я взагалі-то сьогодні — не лікарка. Я сьогодні шукаю… космонавта. Бо чула, що один п’ятирічний хлопчик врятував цілу планету від вірусу, чхаючи в правильному напрямку. Це ти, бува, не він?»

Хлопчик спочатку зиркнув на неї з-під лоба, ще трохи повагався… а потім кивнув. Трохи.

— «Ну… може бути я. Але я боюся, що ви мене вколете.»

— «Я? Тебе?» — вона зобразила шок, поклавши руку на серце. — «Та я ж голкою тільки вишиваю. І то лише зайчиків!»

Максимко засміявся. Його мама зітхнула з полегшенням.

Під час огляду він уже зовсім не пручався. Навпаки — розповідав, що хоче стати вченим, щоб винайти пігулку від усіх сліз, і щоб мами більше не хвилювались, коли дітки хворіють.

Коли все закінчилось, Аліса простягнула йому наклейку із совеням у плащі супергероя.

— «А ти знаєш, Максимку, що ти дуже мужній? Справжній лицар. І совеня це підтверджує!»

Він трохи помовчав, подивився на наклейку, а потім дуже серйозно заявив:

— «А коли я виросту… я на вас одружуся.»

Аліса розсміялась щиро, зворушено. Сльоза, що підступила в куточку ока, залишилась непоміченою.

— «Добре. Але тільки якщо принесеш мені на весілля морозиво і квіти. Багато квітів!»

— «Домовились!» — серйозно кивнув Максимко, одягаючи шапку.

Коли вони вийшли з кабінету, мама хлопчика прошепотіла:

— «Він ніколи нікого так не слухався… Ви якась чарівниця, чесно.»

Аліса тільки всміхнулася й злегка знизала плечима. Просто вона бачила у кожній дитині — майбутнє. І знала, що її робота — це не просто лікувати. Це залишатися в дитячій пам’яті теплим світлом.

Аліса жила одна. Її квартира була охайною, наповненою тишею, яка не лякала, а була звичною, майже ніжною. Тут не грала музика, якщо вона сама її не вмикала. Не лунали сміх і голоси — лише відлуння її думок і стукіт чашки об тарілку під час пізнього чаю.

Колись у її житті було кохання. Щире, глибоке, майже обіцянкове. Вони мріяли про будинок, сад і навіть про кішку на підвіконні. Але кохання не витримало нічних дзвінків, раптових відряджень до дитячих відділень, черг, що тривали більше доби, і її звички повертатися додому вже тоді, коли інші люди лягали спати. Йому не вистачало її. А їй — часу, щоб бути з ним.

— «Я не можу змагатися з дітьми в твоєму житті, Алісо. Вони завжди на першому місці,» — сказав він перед тим, як пішов.

Аліса не злилася. Вона не проклинала його, не ридала в подушку ночами. Просто зрозуміла: є любові, які не можуть вжитися з її покликанням.

Вона залишилася без кохання, без обручки на пальці, без родинних вечорів. Без навіть кота — бо хто годуватиме його вночі, коли вона рятує чуже життя?

І все ж вона не почувалася порожньою. Бо щодня тримала за ручку когось маленького, наляканого. Слухала, як калатає чиєсь серце під крихітною піжамкою з ведмедиками. Була тим світлом, яке діти пам’ятали навіть дорослими. Була мамою на годину, другом на кілька хвилин, феєю на одну ніч.

А потім поверталася додому — до тиші, що не питала, де вона була, і не ображалася, коли вона знову йшла.

Найдорожчою родинною душею для Аліси була її племінниця — Софійка, п’ятирічна донечка її молодшої сестри. Дівчинка мала великі карі очі, що світилися пустотливою допитливістю, і сміх, який міг розтопити навіть найважчий день. Аліса любила її безумовно. Любила до сліз, до щему в грудях, до того дивного відчуття, коли хтось стає частиною тебе, хоч не ти його народила.

Вони мали свій особливий світ. Раз на тиждень, як би не було важко, Аліса забирала Софійку після садочка й вела або на морозиво, або в кіно, або просто гуляти парком, де вони вигадували нові казки про вигаданих тваринок і пташок. Вона купувала їй рожеву вату і дозволяла сміятися вголос — навіть у тих місцях, де «так не прийнято».