Глава 24

Коли Аліса згадувала те літо, їй здавалося, що воно було не ззовні — а всередині.
Як рана, що стала частиною шкіри.
Як сіль, що розчинилась у воді, але змінила її назавжди.

Вона повернулась у місто, яке вже не було тим самим.
Ті ж будинки, ті ж вулиці — але як після великої зливи.
Чистіші. Втомлені. Тихі.

Вона зняла квартиру на горищі, де щовечора ловила останнє світло сонця в чашці чаю.
Тепер — тільки м’ята. Без жасмину.

Працювала в бібліотеці.
Серед старих книжок, де історії не змагались за її душу, а просто чекали на свого читача.

Її більше не переслідували тіні.
Не снились переходи.
Але іноді, коли торкалась холодної сторінки, в її грудях ворушилась пам’ять.

Не біль — а свідчення.

Вона пам’ятала Віктора.
І те, що вони не втратили одне одного — просто не затримали силою.

> Він не помер.
Він не зник.
Він був… вільний.
Як і вона.

Їй було достатньо знати, що він десь є. Що живе. Що, можливо, іноді теж згадує.
Без туги. Без гіркоти.
Просто — як згадується пісня, яка колись лунала на тлі важливої розмови.

У неділю вона ходила на міст.
Сідала на лаву, де ніколи не було людно.
Читала книги. Іноді малювала — портрети людей, які йшли повз.

Одного разу повз пройшла дівчина з білим волоссям. Дуже юна. В руках — зошит із віршами. Вона посміхнулась Алісі — і та кивнула у відповідь.

У тієї дівчини були світлі очі, і крок ще трошки невпевнений.
Але в ній не було тіні.
Вона — ще не стояла на межі.

Аліса дивилась їй услід.
І вперше відчула:
Їй не треба більше нікого рятувати.

Увечері вона відкрила старий альбом.
Там — клаптик пергаменту. Остання сторінка гримуару.
Тепер — порожня.

Вона написала на ній своєю рукою:

> «Любов — це не вічність.
Це мить, у якій ти дозволяєш іншому бути вільним.
І залишаєшся цілою.»

Потім вона дістала сірник.
Підпалила сторінку.
Подивилась, як вона згоряє, не шкодуючи.

Наступного ранку вона прокинулась раніше, ніж зазвичай.
На підвіконні — чашка м’ятного чаю.
На обличчі — легка усмішка.

І в очах — життя.
Без магії. Без вічності.
Просто — життя.
 

У вівторок вона забігла в маленьку книгарню — ту, що ховалася в провулку між кав’ярнею та антикваріатом.
Шукала подарунок для колеги — роман про подорожі в часі.
І, гортаючи полицю, зупинилась на назві, яка змусила серце стиснутись:

"Любов, яку залишають живою".

Автор — В.К.
Вона усміхнулась. Тонко. Ледь помітно.
— «Ти пишеш…» — прошепотіла подумки.

Взяла книгу до рук, відкрила першу сторінку — й там, чорним по білому:

> «Тим, хто навчив мене, що свобода — більша за одержимість.
І що любов — це не те, що замикають. А те, що розкриваєш, коли вмієш відпустити.»

Вона купила примірник. І ще один — залишила на полиці з написом «Подарунок незнайомцю».

Її очі сяяли, коли вона вийшла надвір.
Повітря пахло пізньою весною і новими початками.

Того ж вечора вона знову вийшла на дах. Там, де стояло її крісло, невелика лампа й дерев’яна поличка з книгами.

У місті світилися ліхтарі. Хтось слухав джаз. Десь за сусіднім вікном хтось сміявся.
Аліса пила чай. І писала листа.
До себе.

> «Ти пройшла крізь те, що мало зламати.
Але ти не зламалась.
Ти стала гнучкішою. Мудрішою. М’якішою, але сильнішою.
І тепер у тобі не страх — а світло.
Не магія — а справжність.»

Вона поклала лист у банку й сховала під черепицю.
Може, хтось колись знайде.
А може — ніхто.
Але він там буде.

У неділю вона пішла до музею — просто пройтись, надихнутись кольорами й тишею.

Біля однієї з виставок, де висів портрет старої кам’яної брами, вона відчула щось… знайоме.
Не тривогу.
Не біль.

А присутність.

Повернулась — і побачила його.

Віктор.

На іншому кінці залу.
Він дивився на полотно, тримаючи під пахвою блокнот. Волосся трохи довше, сорочка навипуск.
Поруч — жінка. Молода. Усміхнена. Легка.

Аліса не підійшла.
Не змертвіла.
Не втекла.

Вона просто стояла. І дивилась.
Як дивляться на весну після довгої зими.

Коли Віктор озирнувся — їхні погляди зустрілись.
На мить.
Він не здивувався. Не знітився. Тільки… кивнув.

Вона — відповіла тим самим.
Тиша між ними була повною. Але в ній було все.

> Пробачення.
Свобода.
Доля, яка більше не тягне.

Вони пройшли повз одне одного.
Не торкнувшись. Не озираючись.
І вперше — обидвоє залишились живими.

Тієї ночі Аліса знову сіла писати. Але вже не про біль.
А про те, як будувати міст, не щоб утримати когось — а щоб дозволити комусь перейти.

> «Я більше не чекаю магії.
Але я знаю: якщо вона і приходить, то у звуці голосу, що шепоче твоє ім’я не тому, що мусить,
а тому, що хоче бути поряд.
Навіть знаючи, що може піти.»

Вона поставила крапку.
Вдихнула.
І лягла спати — з відкритим вікном,
де в повітрі не було вже нічого, крім свіжості нового дня.

*********

Кав’ярня була тиха. Вікна розчинені навстіж.
Десь на задньому фоні грало щось з фортепіано — ніби хтоcь згадував ноти на дотик.

Аліса читала.
Книгу, яку знала до болю.
«Любов, яку залишають живою».
Сторінка трималась на згині, бо вона вже читала цей уривок. Але щось сьогодні звучало інакше.

> “Там, де закінчується одержимість — починається вибір.
А де починається вибір — може зародитись любов.”

— «Вибачте…» — обережний голос перервав її думки. — «Можна сісти поруч? Тут більше немає вільних столиків.»

Вона підняла очі.
Хлопець.
Темно-русяве волосся, книга в руці — «Інший бік самоти», пальці в графітових слідах від олівця.