Глава 23

Гримуар був важкий. Шкіра на обкладинці — темна, з грубими прожилками, наче зіткана з жил. Його не можна було просто прочитати — він вимагав дозволу.

Аліса сіла на підлогу, поруч із розбитими лампами, і поклала книгу собі на коліна. Віктор сидів навпроти, мовчки. Він не торкався її, не ставив запитань.

— «Якщо щось піде не так…» — почала вона.

— «Тоді я піду за тобою,» — відповів він. — «До кінця.»

Аліса кивнула. І розгорнула книгу.

Перша сторінка була порожня. Але на дотик — тепла.

Вона поклала пальці в центр. І тоді — слова проступили, наче палаючи зсередини.

Liber Malorum Vinculi
Книга Злих Узамків
Для тих, хто зв'язав любов, щоб не втратити. І втратили все.

Наступна сторінка була написана старою мовою, але серце Аліси билося в унісон із кожним рядком.

> Приворот — не є магія любові. Він є акт страху. А страх не створює кохання — він створює прив’язаність, що гниє.

Той, хто насильно прив’язав інше серце, з’єднує свою душу з чужою. Цей зв’язок — смертельний.

У кожному циклі вони гинуть. Жінка — перша. Чоловік — останній. Потім обидвоє повертаються. І знову…

Аліса ковтнула слину. Все це — вона вже знала. Але далі йшло нове.

> Прокляття не знімається спаленням книги чи кров’ю. Воно знімається тільки одним: свідомою відмовою.

Дівчина має прожити одне життя, в якому:
— вона кохає, але не тримає,
— вона страждає, але не просить,
— вона прощає, але не повторює.

> У момент, коли біль досягає межі, і є можливість знову прикликати силу — вона має сказати: «Я обираю біль, не вічність.»

Аліса провела пальцями по фразі. Вона пульсувала.

І далі — останній абзац, написаний червоним. Кров’ю. Чужою. Можливо — Еліани.

> Лише та, що відмовиться від магії — справжньо вільна. Але після того її більше ніколи не почують у циклі. Вона — остання. І єдина.

Сторінка потемнішала, і на ній проступив малюнок.
Обличчя.
Її.
Аліса дивилась на себе — з майбутнього. Очі в того обличчя були втомлені, але спокійні.

Вона вже знала, що означає цей вибір.
Не рятувати.
Не утримувати.
Не просити любові — навіть якщо серце розривається.

Вона підвела очі на Віктора.

— «Якщо я тебе справді люблю — я не маю тебе тримати. Навіть якщо тебе знову забере вона.»

Його обличчя затремтіло.

— «Ти мене вже врятувала, Алісо. Просто… дійди до кінця. Не для мене. Для себе.»

Аліса закрила книгу.
Її серце билося рівно.

Вона знала:
Коли настане мить, і Еліана знову з’явиться — вона скаже головне.

«Я обираю біль. Не вічність.»
 

Після гримуару простір змінився.

Майстерня більше не дихала тріщинами.
Повітря стало прозорішим, світло — м’яким, сонячним.
Наче все втомилось боротись. І вирішило дозволити їй дожити день — просто так.

Аліса стояла босоніж на старій підлозі, що трохи рипіла від кожного кроку.
У її руці ще була книга, але вона здавалася вже мертвою. Ніби виконала своє.

Вона підійшла до вікна. За ним — річка. Міст. І дерева, які нарешті не здавались загрозою.

Віктор спав. На дивані. Вперше — спокійно. Без напруги в щелепі, без тіні в очах.
Вона не будила його. Бо розуміла — ця тиша дана тільки їй.

У кутку кімнати вона знайшла чашку, насипала листя чаю, залила гарячою водою.
І сіла навпроти вікна, тримаючи чашку обома руками, як дитина тримає тепло.

Пахло м’ятою, деревом і ще чимось далеким, знайомим.
Життям.

— «А якщо б усе було інакше…» — сказала вона подумки. — «Я б теж могла стати Еліаною. Якби не зупинилась.»

Її пальці торкнулись скла вікна. Там, де колись стояла та постать.

— «Ти зробила свій вибір. Ти повірила, що кохання — має гарантії. Я більше не вірю в це. Я вірю в присутність. У дотик. У тишу після бурі.»

Навколо ніщо не рухалося. Навіть пил не кружляв.

І вперше за весь час вона не боялась.
Не боялась бути сама. Не боялась втратити. Не боялась любити.

Бо тепер вона знала:
Кохання — це не те, що тримають.
Це те, що ділиться. І що може піти, не забравши тебе з собою.

Вона зробила ковток чаю. І він був солодкий. Без цукру. Просто такий.
Справжній.

І тоді…
Вона вперше усміхнулась.
Не як захист. Не як спокуса. А як згода з тим, що все нарешті на своєму місці.

З-за вікна долинув звук — тихий дзвін.
Міст.

Час наближався.

Але в серці вже не було паніки.
Тільки вибір.
І ясність.
 

Він прокинувся ще до світанку.
Не рухався. Просто дивився, як вона сидить на підвіконні, закутавшись у його сорочку.

— «Ти спостерігаєш за мною, Вікторе?» — запитала вона, не повертаючи голови.

— «Ти надто тиха. Це небезпечно.»

Вона усміхнулась. Та усмішка, що була тільки для нього.

— «Небезпечно — мовчати, коли хочеш сказати. Але я вперше не відчуваю страху. Може, це вже й не любов…»

— «Це — зрілість,» — відповів він. — «Тиша, яка приходить, коли не чекаєш більше гарантій.»

Він сів поруч, спершись плечем об її плече. Її волосся пахло м’ятою і димом.

— «Я побачив у тобі її ще тоді, на мості,» — сказав він. — «Але залишився, бо бачив і тебе.»

— «Я теж бачила. В тобі — когось із мого болю. Але тепер… просто тебе.»

Він торкнувся її руки.
— «І що тепер?»

Аліса мовчала. Потім повільно відповіла:

— «Я піду до неї. Не щоб перемогти. А щоб… не повторити. Якщо я зроблю правильно — я зникну з циклу. І ти теж.»

Віктор злегка кивнув.
— «Я знаю. Я відчував це все життя. У кожному сні. У кожній втраті. Але ти — перша, з ким я не боюсь прокинутись.»

Вона обернулась до нього. Її погляд був глибокий, як вода, у якій видно дно.

— «Я не буду тримати тебе. Навіть якщо все всередині хоче кричати. Але поки я ще тут… дозволь побути твоїм теплом.»

Він не відповів словами. Лише торкнувся її щоки, і їхні лоби зустрілись у тиші, що була теплішою за всі слова.