Глава 22

Аліса прокинулась раптово, ніби щось витягло її з глибокої води. У роті залишився присмак сірки, на губах — запах жасмину.

Вона сиділа на вузькому дивані в майстерні Віктора. Сірий ранок пробивався крізь високі вікна, лягаючи на креслення, які вкривали весь стіл. Чутно було, як десь у глибині простору цокає старий годинник.

Сон, що снився їй, вже зникав, як вода між пальцями. Але залишалось щось — тривожне відчуття, ніби вона бачила чиєсь життя. Чиєсь обличчя. Біле золоте волосся. Очі, що не кліпали.

Аліса торкнулась шиї — шкіра була вологою, ніби вона справді вийшла з води.

— «Тобі снилось щось?» — раптом пролунав голос.

Віктор стояв біля неї, босоніж, у м’якому сірому светрі. Його волосся було скуйовджене, а погляд — пильний. Але не тривожний, ні. Скоріше… дослідницький.

— «Ти говорила уві сні. Шепотіла щось. Повторювала одне й те саме.»

— «Що саме?» — голос у неї був хрипкий, як після довгого мовчання.

Віктор нахилився ближче. На мить його обличчя здалося їй іншим — тінь від щелепи лягла трохи не так, очі були глибшими.

— «Ти казала: я знаю цей біль. І ще… не треба міст.»

Серце в грудях стислося.

Вона ніколи раніше не говорила ці слова. Але знала, що вже чула їх. Десь.

Її пальці тремтіли, коли вона доторкнулась до краю креслення на столі — лінії моста, ідеального, витонченого, майже ефемерного, з’єднували два береги. І в центрі, прямо над водою, був маленький напис. Ледь помітний: "Eliana".

— «Що це?» — прошепотіла вона.

Віктор знизав плечима.
— «Я не знаю. Можливо, ти написала. Або… вона.»

Аліса не спитала "хто вона". Відчувала: це ім’я не варто називати вголос.

У вікні, за склом, на мості промайнула жіноча постать. Тільки на мить.
Світле волосся.
Очі, що не кліпають.
І усмішка, яка не зникає.

Аліса різко відвернулась від вікна, але нічого вже не побачила. Порожній міст. Лише легка вібрація повітря, мов хтось щойно пройшов крізь тонку плівку світу.

— «Я… мені здається, я бачила її,» — сказала вона тихо, швидше собі, ніж Віктору.

Він мовчав.

У цьому мовчанні було щось дивне. Не незнання — очікування. Наче він дозволяв їй сама назвати те, що вона ще не хотіла вимовити.

— «Ти коли-небудь вірив, що… ми можемо жити чужі спогади?»

Його погляд затримався на ній. Він підійшов ближче — так, що між ними залишалось лише кілька сантиметрів.

— «Я вірив, що іноді ми не обираємо, які спогади — наші.»

Його рука торкнулась її плеча. Тепло — несподівано м’яке, заспокійливе. Але щось у цьому дотику було... знайоме.

Аліса здригнулась.

— «Ти вже торкався мене так колись…» — прошепотіла вона. — «Але не ти.»

Віктор не здивувався. Він лише повільно провів пальцями по її руці — від плеча до зап’ястя.

— «Може, не вперше. Але вперше — свідомо.»

Вона підвела на нього очі. Її серце калатало, десь у шлунку — холод.

— «Що це зі мною? Чому я пам’ятаю… речі, яких не було?»

Віктор торкнувся її підборіддя, повільно, обережно, як торкаються антикварного скла.

— «Тому що ти — межа. Пам’ятаєш, як бабуся казала?»

— «Що люди приходять до мене, коли не знають, куди йти далі...»

— «Так.» — Він злегка усміхнувся. — «І от я — тут.»

Вона відчула, як її дихання стає глибшим, ніби щось важке готується прорватись крізь ребра.

І раптом — холод. Не зовнішній, а всередині. Її думки ніби хтось розірвав. Слова зникли.

Її очі розширились.
— «Вона… тут.»

У дзеркальній поверхні вікна — дві Аліси. Одна — з тривогою в очах. Друга — спокійна, нерухома. І позаду неї — постать у білому. Усмішка. Світло.

Вона повернулась — але в майстерні були тільки вони.

— «Я більше не хочу бачити це…» — прошепотіла вона. — «Я не хочу втратити себе.»

Віктор наблизився ще ближче. Його лоб торкнувся її лоба.

— «Тоді залишайся. Тут. У цьому тілі. У цій миті. Я — тут. І поки ти тут — вона не забере тебе.»

Її губи сіпнулись. Не від слів — від тепла, що починало наростати між ними.

Бо попри все, що відбувалось, її тіло ще жило.
Хотіло.
Пам’ятало — любов.

Вона обійняла його.
Спочатку обережно. Потім — ніби вчепилась у нього, щоб не впасти в ту темну безодню, де чекала Еліана.

Її пальці стисли його сорочку. Його руки ковзнули їй на спину. І між дотиками, у цьому спокійному теплі, Аліса вперше відчула:

Це інше. Це нове. Це — її.

Але в дзеркалі за спиною Віктора Еліана все ще стояла.

І усміхалась.

Їхні губи майже зустрілись, і саме в цю мить Аліса знову відчула — все обертається.

Повітря в майстерні змінилось. Пропало тепло. Світло потемнішало.

— «Що…?» — встигла прошепотіти вона.

І раптом — вибух білого.

Все зникло.

Темрява.

Потім — світло свічок. Кам’яні стіни. Густа тканина на плечах. І звук дощу по вікнах.

Аліса відкрила очі — і побачила себе в дзеркалі.
Але це було не її обличчя.

Темне, високо зібране волосся. Стара сукня. І… татуювання на ключиці — старий символ ∞, з розірваним кільцем.

Вона вдихнула. Повітря мало запах вологи, пилу й троянд.

— «Пані Мірей?» — почулося з коридору. Чоловічий голос. — «Ви в порядку?»

Вона не встигла відповісти — бо в голові вирвався чужий крик.
Еліана.

В майстерні Віктор бачив, як Аліса обм’якла в його руках. Але це було не звичайне непритомнення.

Її тіло вигнулось, ніби щось крізь нього проходило.
Очі відкрились, але погляд був порожній.
І на її обличчі — не було страху.
Була усмішка.

Така ж, як у жінки на мосту.

— «Еліано…» — прошепотів він. Але не відступив.

Його долоні залишились на її талії. Його дихання — поруч із її.

— «Я не боюсь тебе. Але не чіпай її. Вона — не ти.»

І в цю мить Аліса знову вирвалась із тіла того іншого життя — і повернулась.

Падаючи на підлогу. Віддихуючись. Тремтячи. Мокра, наче з дощу.

— «Що… це було?» — її голос зривався. — «Я була там. У чужому тілі. І… я бачила себе. Але це була не я.»