Глава 21

Вона не має імені. Її кличуть, коли цикл починається знову, але ніхто не пам’ятає, що вона колись була людиною. Вона — мов бліда пляма на шкірі реальності. Вона — як сіль на повітрі перед грозою.

Але колись у неї було ім’я. Було серце. І було кохання.

Вона пригадує той вечір, коли її світ перестав бути лінійним.

Площа була залита сонцем, і юнак, якого вона кохала, стояв трохи осторонь — із тією іншою. Вона не чула їхньої розмови, тільки бачила їхні руки, що торкались одне одного так, ніби ці дотики вже належали майбутньому.

Вона не заплакала.

Вона побігла — вулицями, де ще пахло медом і вапном, між кам’яними будинками, де колись сміялась із ним. Вона прибігла до відьми, яку всі боялися.

«Віддай мені силу, — сказала вона. — Я не хочу страждати.»

А відьма тільки посміхнулася 

«Справжня сила не зцілює. Вона спалює. Але якщо ти просиш — заберу з тебе час.»

І вона забрала.

Після того вона перестала бути жінкою. Її душу розірвали на нитки, як стару тканину. З них сплели нову суть — не для життя, а для рівноваги.

Її більше не кликали по імені. Тепер вона — Тінь. Страж. Механізм, який не має права на спогади. Але вони все одно залишились.

У найглибшій складці її свідомості збереглось обличчя тієї, кого вона ненавиділа.

Вона бачила його в кожній новій жінці, що знову й знову намагалася врятувати свою любов магією. У кожній з них — частина тієї самої дівчини. 

І щойно вона з’являється — всі відчувають тремтіння у склянці води. Ледве чутний запах жасмину. Світлі очі в натовпі, що не кліпають. Усмішку, яка не зникає.

Але правда в тому, що найбільше її тримає не помста.

А заздрість.

Вона — тінь чужого вибору, викинута з часу, бо повірила, що любов має гарантії. Її змусили бути свідком кожного нового життя, де хтось наважувався і виживав після втрати. Де хтось обирав пробачити, відпустити, довірити — і продовжити жити.

А вона не змогла.

І саме тому вона повертається щоразу, коли хтось, як Аліса, стоїть перед вибором.

Вона — не ворог.

Вона — попередження.

Її волосся мало колір білого золота — не через магію, а від народження. Її очі завжди здавались трохи відсутніми, ніби вона бачила щось, чого інші не бачили. І справді — бачила. Її бабуся казала: «Ти — межа. Люди приходять до тебе, коли не знають, куди йти далі.»

У шістнадцять вона зустріла його — юнака з руками архітектора й поглядом мрійника. Він часто говорив, що збудує міст, який ніколи не зламається. Що вона — його муза. Його натхнення. Його перша весна.

Але вона була не першою для нього.

Він кохав іншу — жагуче, безжально, болісно. І тільки коли та зникла, він повернувся до Еліани. Вона погодилась. Не через слабкість — через надію. Бо вірила, що любов — це вибір, а не випадок.

І тоді вона зробила перший перехід.

Перший раз вона померла, не помираючи.

Коли він залишив її вдруге — мовчки, без слів, із поглядом, в якому вже був хтось інший — її душа відірвалась. Але тіло продовжило жити. Вона ходила, як завжди, але всередині була тріщина. Прозора, глибока, бездна в грудях.

У розпачі вона звернулась до відьми — тієї, що жила за містом, біля згорілої каплиці.

— «Я не хочу більше любити. І не хочу помирати щоразу, коли він йде. Зроби так, щоб час не зміг мене торкнутися.»

Відьма довго дивилась на неї. Потім відповіла:

— «Якщо ти не хочеш часу — ти отримаєш вічність. Але пам’ятай: той, хто перестає старіти, перестає належати світу.»

Еліана погодилась.

І відтоді почалися переходи.

Другий раз вона опинилась у XVI столітті — як придворна дама, спокійна і загадкова. Вона не пам’ятала, як туди потрапила. Лише знала, що їй треба стежити за жінкою з темним волоссям, яка писала листи невідомому чоловікові.

У тих листах був біль, який вона знала. І в тих очах — її власні сумніви. Вона стежила, намагалася допомогти, застерігала. Але все закінчилося однаково: зрада, ревнощі, смерть.

І перехід знову.

Третій раз вона прокинулась у XIX столітті — гувернанткою у маєтку. І знову: поруч жінка, що занадто сильно кохала, і чоловік, у якому вона впізнавала риси того, кого не могла забути. Але ніхто не впізнавав її. Її обличчя змінювалось. Тільки очі залишались незмінними.

І знову: кохання, яке гине. І знову — перехід.

Так вона прожила сотні років. Сотні життів, де була поруч, але ніколи всередині.

Її роль — дивитися. Попереджати. Перешкоджати. Але не кохати. Її покарання — вічне споглядання чужого щастя і чужих помилок.

Вона не зупиняє цикл.

Вона — дзеркало, в яке дивиться та, хто має обрати: повторити чи зламати.

Її біль — не в тому, що її не кохають.
Її біль — у тому, що вона вже не може кохати.

І тепер вона знову поруч.

Біля моста. Біля води. Біля тіні.

Вона бачить Алісу — ту, в якій світло, що ще не згасло. І в якій той самий вогонь, який колись спалив її саму.

Вона знає, що цей цикл можна зупинити.

Але водночас… вона боїться, що якщо Аліса це зробить — вона, Еліана, остаточно зникне.

Бо її існування тримається лише на повторенні.