Глава 20

Колись, багато століть тому, задовго до того, як Венеція піднялася з вод, на тому місці, де сьогодні стоїть кам’яний міст, не було нічого — лише вузька дерев’яна кладка, яку використовували нічні мандрівники, що уникали людських очей.

У ті часи міст з’єднував два монастирі — один жіночий, інший чоловічий, але таємно там зустрічались закохані. Один з таких випадків став початком прокляття.

Юна дівчина на ім’я Лаура була донькою відомого венеційського алхіміка. Вона володіла рідкісною здатністю — бачити людські душі крізь час. Одного разу вона побачила в монастирському вікні хлопця — юного монаха Аріано, і зрозуміла: їх душі пов’язані ще з минулого життя. Вона почала таємно приходити на міст, аби побачити його.

Він з часом почав чекати її щовечора. Вони ділилися снами, трималися за руки, хоча клятви не дозволяли йому навіть думати про жінку. Їх кохання було тихим, сильним… і приреченим.

Коли про їхні зустрічі дізналась мати Лаури — жінка, що вивчала темну магію і вірила, що душа її доньки має стати обраною, — вона була розлючена. Уночі вона вистежила їх на мосту й наклала прокляття.

Прокляття змінило міст. Відтоді він став містом спокути й повторення.

Згодом дерев’яна кладка згоріла, але місцеві бачили, як у тумані над каналом постає силует моста — навіть коли його ще не відбудували. Через кілька десятків років там справді з’явився кам’яний міст. Архітектори не розуміли, чому саме це місце, але щось вело їх саме туди.

Кажуть, уночі міст “дихає” — його камені стають теплішими, і в їхніх швах можна почути шепіт старовинною латиною.

Є легенда, що коли хтось зникає без сліду у Венеції — то не завжди тонуть. Деякі з них “розчиняються” саме на цьому мості, коли цикл завершується або починається знову.

Аліса тримає в руках стару чорно-білу листівку з видом мосту. Її пальці ковзають по вицвілих краях, а очі не можуть відірватися від зображення — знайоме місце, яке вона щойно бачила уві сні. З-за полиці з’являється власник антикварної крамниці — літній чоловік із вицвілою хустинкою на шиї та руками, вкритими чорнилом і пилом років.

(усміхається трохи сумно)
— Красиве фото, е vero. Але цей міст не завжди був… просто мостом.

— Ви щось знаєте про нього?

— Знаю. Моя бабуся розповідала мені цю історію, коли я ще був хлопчиком.

Він витримує паузу .

Кажуть, що той міст — проклятий. Або… благословенний. Залежно від того, що ти там шукаєш.

— Романтична легенда?

— Ні. Історія про гріх.

Антиквар нахиляється до дівчини ближче.

Колись там зустрічались двоє. Вона — донька алхіміка. Бачила крізь час, кажуть. А він — юний монах. Ніколи не мав любити. Але душа — вона ж не слухає обітниць.

— І що сталося?

— Їх помітили. Мати дівчини була відьмою — не такою, як у книжках, а справжньою. Вона сказала, що цей міст — межа між життями. І кинула прокляття.

"Кожне кохання, народжене тут, повинно заплатити ціну. Душі, які зустрінуться — будуть зустрічатись знову. І знову. І знову."

— Ви вірите в це?

— Дівчино, ти ж не просто так опинилась на цьому мості. Він пам’ятає. Більше, ніж люди. І, часом, він обирає, кого привести назад.

Аліса стискає листівку, ніби в ній зосереджено відповідь. Кам’яні перила мосту, які вона так часто фотографувала, набувають зовсім іншого значення.

— А якщо… хтось уже проходив це коло? Якщо вони зустрілись знову?

— Тоді, або одна душа зникне… або обидві звільняться. Але завжди є хтось третій, хто стежить. Та, що тримає рівновагу.

— Білявка…

— То ти вже бачила її.

Альдо дивився на неї довго. Його очі, вицвілі, але уважні, здавались темнішими в м’якому світлі лампи.

«То ти вже бачила її», — сказав він майже пошепки.

Аліса не відповіла. Її пальці тремтіли, стискаючи стару листівку. На ній зображення мосту виявилось зовсім іншим, ніж коли вона вперше глянула — чи, може, її уява гралась із нею? Бо тепер їй здавалося, що на задньому плані, в тіні арки, стоїть жінка. Вона була нечіткою, мов розмитий силует, але біляве волосся світилось, навіть на пожовклому папері.

Аліса відклала листівку, намагаючись дихати рівно.

«Це просто світло. Просто випадковість», — прошепотіла вона більше собі, ніж Альдо.

Він лише злегка посміхнувся.

«Іноді міст показує нам те, що ми ще не готові побачити. Або — що вже бачили, але витіснили зі свідомості».

За вікном щось раптово впало — різкий брязкіт, мов хтось розбив скло. Аліса здригнулась і обернулась, але крізь запітнілі шибки нічого не було видно.

Альдо не звернув уваги.

«Тобі варто піти. Сутінки не люблять довгих розмов про минуле».

Вона вийшла з антикваріату, притискаючи пальто до грудей, ніби щось холодне й невидиме намагалося пройти крізь неї. Зайшла в бічну вуличку, що вела до мосту. Каміння мостової виблискувало від вологи, а повітря було надто тихим, ніби Венеція затримала подих.

На середині мосту вона зупинилась. І тоді це сталося.

З протилежного боку з туману почала вимальовуватись постать. Висока, граційна. У пальті кольору молочної білизни. Волосся біляве, надто світле, майже біле — й неслухняне, як від вітру, якого не було.

Жінка йшла неквапливо, але її обличчя залишалося в тіні. Коли Аліса зробила крок уперед, силует раптово зупинився. І прямо на очах… розчинився. Без звуку, без руху — лише залишив по собі легкий запах жасмину, що несподівано вдарив у пам’ять.

Аліса знову побачила ту жінку — у своїх снах, у відбитті води, в склі вітрини — завжди краєм ока, завжди ніби випадково.

То

Коли Аліса вийшла з антикваріату, Венеція вже занурилась у вечір. Канали стали темними, мов дзеркала, у яких відбиваються чужі думки. Вона не йшла одразу до мосту — їй здавалося, що міст сам її знайде.

Блукаючи вулицями, вона натрапила на ще одну крамничку — крихітну, затиснуту між будинками, без вивіски. У вікні стояла лише стара камера. Аліса спинилась.