Глава 19

Кав’ярня на розі Руа Аугушта завжди пахла корицею, свіжою кавою і спогадами, які важко було пояснити логікою. Віктор приходив сюди щосереди після роботи — мовчки замовляв еспресо без цукру і сідав за столик біля вікна, з якого було видно старовинну церкву, вкриту плиткою «азулежу». Він не знав чому, але саме це місце повертало йому спокій. І водночас — щось свербіло під шкірою, щось незриме, що ніби чекало на нього.

Йому було двадцять два роки . За плечима — незліченні реставрації, архітектурні розслідування, поїздки до Іспанії, Італії, Греції. Але саме Лісабон став його містом. Тут кожен камінь мав голос, а кожна тінь — історію.

Того дня він знову сидів біля вікна, з блокнотом, куди записував фрагменти старовинних символів, побачених на фасадах. Його думки перервала фігура, що з’явилася у дверях кав’ярні. Вона зупинилась на порозі, наче не могла зробити вибір між входом і втечею.

Руде волосся, зібране в недбалий вузол. Зелені очі, що ковзнули залом — і зупинились на ньому. Серце Віктора стиснулося дивним передчуттям.

Вона повільно підійшла до бариста, замовила «галан» — типову місцеву каву з молоком, і з усіма атрибутами випадковості сіла… за сусідній столик.

Віктор опустив очі в блокнот, але літери втратили зміст. Було в ній щось. Щось дивно знайоме. Немов музика, яку давно чув у сні.

— Ваша кава, senhorita, — промовив бариста. Вона усміхнулась у відповідь, і в ту мить Віктор побачив… те, чого не міг пояснити: спалах дежавю. Пальці її руки ковзнули по чашці, точно як тоді… коли?

— Ви теж малюєте символи? — її голос був легкий, але не поверхневий. Питання було точним.

Він підвів погляд.

— Вивчаю. Відновлюю. А ви?

— Колекціоную. І шукаю. Деякі з них… ведуть до минулого.

Знову — це відчуття. Мовби всі інші люди в кав’ярні розчинились. Було лише це вікно, старовинна церква — і вона.

— Я — Віктор, — сказав він, простягаючи руку.

— Аліса.

Їхні пальці торкнулись — і в мозку ніби хтось увімкнув світло.
— Аліса, — повторив Віктор, відчуваючи, як ім’я відлунює в грудях. Її дотик був коротким, але на мить світ у кав’ярні завмер.

— Дивне ім’я для Лісабону, — мовив він напівжартома, намагаючись не видати напругу, що зростала в ньому від цього знайомства, яке не мало раціонального пояснення.

Аліса усміхнулась куточками вуст, але в очах промайнуло щось серйозне.

— Я тут не випадково.

Він хотів запитати, що вона має на увазі, але не встиг — двері кав’ярні відчинились, і з вулиці ввійшла білявка у біло-бежевому костюмі та з великою чорною сумкою. Віктор одразу її впізнав — Леонора. Художниця, колишня модель, його давня знайома, з якою вони колись ділили не лише захоплення мистецтвом, а й щось більше.

— Вікторе, я знала, що знайду тебе тут, — сказала вона, пройшовши повз кілька столиків. Її голос звучав весело, але в погляді вже читалося: вона все бачила.

Він підвівся, намагаючись зберігати спокій.

— Леонора… Я не очікував тебе сьогодні.

— Очевидно. — Вона перевела погляд на Алісу, а потім — на їхні руки, що досі майже торкались. — І хто ж це?

— Аліса, — відповіла сама дівчина, не опускаючи погляду. — Ми тільки знайомимось.

— Звісно, — Леонора сіла без запрошення поруч із Віктором. Її усмішка була тонкою, як лезо. — А я — його стара подруга. Можу розповісти багато цікавого. Наприклад, як ми разом шукали старі символи у французьких абатствах. Пам’ятаєш, Вікторе?

Віктор помовчав. У ньому щось загусло, затремтіло.

Аліса не відвела очей.

— Символи часто ведуть не туди, куди ми очікуємо, — сказала вона тихо. — Але все одно знаходять своїх людей.

Леонора насупилася, наче відчула підтекст. Її рука лягла на Вікторове плече — ніби мітка.

Віктор відчув, як напруга наростає. Щось насувалося. Невидиме, але вже зовсім близько.
Телефон у кишені завібрував. Віктор глянув на екран — номер був незнайомий. Він вибачився поглядом перед дівчатами, вийшов на терасу і відповів.

— Вікторе? Це Тіаго. Пам’ятаєш мене зі старого факультету? — пролунав голос із хрипотцею.

— Тіаго? Звісно. Що трапилось?

— Ти колись згадував про свій інтерес до символів і старих текстів. Я знайшов дещо… і мені здалося, що це має бути в твоїх руках, а не в якихось музейних запасниках.

— Що саме?

— Книга. Але не просто книга. Вона… відгукується на твоє ім’я. Я не знаю, як це пояснити. Просто візьми її. Я заходжу до тебе в кав’ярню через кілька хвилин.

Зв’язок обірвався.

Віктор стояв, занурений у спогади про Тіаго — бібліофіла, напівбезумного збирача містичних артефактів, з яким вони колись досліджували древні алхімічні трактати в архівах.

Він повернувся всередину. Леонора та Аліса мовчали, але тиша між ними була мов напнута струна.

За п’ять хвилин двері знову відчинилися. Тіаго увійшов, втомлений, з подряпаним рюкзаком через плече. У руках — загорнута в темну тканину книга. Він підійшов до Віктора й поклав її на стіл.

— «Сутінковий гримуар», — сказав він урочисто. — Востаннє його бачили в XVI столітті. А тепер він… знову шукає господаря.

— Для чого? — прошепотів Віктор, не торкаючись обкладинки.

— Ти сам дізнаєшся, коли розгорнеш. Але попередження: ця книга не просто говорить. Вона згадує.
Аліса дивилася на книгу, мов зачарована. Її пальці мимоволі потяглися до обкладинки, вкритої темною, зношеною шкірою з витисненим символом, що нагадував переплетення зірки й ока. Щойно вона торкнулася краю тканини — різко вдихнула повітря й похитнулась.

— Алісо? — Віктор підхопився, але вона вже відсахнулась від столу, прикривши рот рукою.

— Це… Це неможливо… — прошепотіла вона. — Я… я пам’ятаю…

Раптом її обличчя перекосилося від болю. Вона схопилася за скроні, наче щось пробивалося крізь час і тіло.

— Це вона… ця книга… вона запечатала… мене, — прошепотіла вона, спотикаючись і хитаючись назад.

Віктор встиг зловити її перш, ніж вона впала. Її тіло тремтіло, дихання збилося.