Глава 18

Аліса сиділа навпроти, загорнувшись у свій вовняний шалик, а у повітрі між нами зависла тривожна тиша. За вікном Прага тонула в м’якому світлі надвечір’я, і тіні від віконних рам лягали на її обличчя, наче спогади.

— Вікторе, — вона заговорила тихо, ніби боялася злякати власні думки, — коли я була на Карловому мості вночі… мені здалося, що я вже була там. Не як туристка. Як… інша я.

Я підвів очі. У моїй голові вже кілька днів крутилися уривки снів і відчуттів, які не мали пояснень.

— Тобі… теж снився чоловік із перснем? — спитала вона з легким тремтінням у голосі.

Я повільно кивнув. Серце калатало.

— Я — він, Алісо, — прошепотів я. — І цей перстень… я знайшов його. Він був у мене ще до знайомства з тобою. Я носив його, не знаючи чому. Наче він чекав.

Вона витягла руку. На пальці — срібний перстень із тим самим візерунком. Її очі стали великими, майже дитячими. Ми обидва знали: це не випадковість.

— Ми вже були разом, — вона ледве встигала дихати. — Але все закінчилося… болем. Твоя смерть… була через мене.

— Ні, — я різко зловив її долоню. — Не через тебе. Через ревнощі. Через карму, яку ми не змогли зламати.

Аліса кивнула, з її очей покотилася сльоза.

— Цього разу все інакше, правда ж?

Я вдивлявся в її руде волосся, у глибокі очі, де ховались століття.

— Ми пам’ятаємо, Алісо. І тому зможемо обрати. Не повторити.

Між нашими долонями — два персні. І одна історія, що не хоче більше бути трагедією.

Карлів міст укутаний туманом, а стара бруківка виблискує після дощу. Ліхтарі кидають м’яке світло на фігури, що стоять посередині — я і вона. Аліса. З перснем на пальці, в пальто, яке тремтить на вітрі. Вона дивиться на мене — не як колись, не як туристка, не як незнайомка. А як та, хто пам’ятає.

— То це… тут усе почалося і все має закінчитись? — питає вона, стискаючи в руці срібний перстень.

Я киваю.

— Але цього разу — не смертю. А вибором. Ми пам’ятаємо. А отже, здатні розірвати ланцюг.

Ми встаємо одне напроти одного. Її очі блищать, і я бачу там кожне минуле життя, кожну втрату, кожне “якби”.

— Ти готова залишити минуле, Алісо?

— Так, якщо ти поруч.

Я простягаю руку. Вона вкладає в мою свій перстень. Разом ми підходимо до перил і кидаємо обидва у Влтаву. Срібло виблискує в повітрі, перш ніж зникнути у темній воді.

На кілька секунд світ зупиняється. Тиша така глибока, що я чую її подих.

І потім — туман наче відступає. Дихати стає легше.

Ми більше не зв’язані прокляттям. Ми зв’язані вибором.

Аліса усміхається. Та усмішка — як світанок після довгої ночі.

— Тепер ми вільні? — шепоче вона.

— Ні, — я торкаюсь її щоки. — Ми нарешті разом.

Позаду ледь чутно дзвонить вежа. 12 ударів. Північ.

Карлів міст… Дванадцять ударів годинника розсікли ніч, як лезо. Я відчував, як кожен з них пробиває крізь кістки. Ми з Алісою стояли поруч, тримаючи одне одного за руки, вільні від прокляття. Я подумав — ось і все. Ми перемогли.

Але життя ніколи не віддає перемоги без жертви.

Останній удар… і я відчув, як щось різко ввійшло в мене під ребра — холодне, безжальне. Лезо. Тонке. Точне. І знане мені.

Моє тіло наче стиснулося зсередини. Я вдихнув — і не зміг видихнути. У грудях запульсувало, серце обпекло вогнем, і той вогонь розійшовся по всьому тілу. Я повільно опустив погляд — з мого серця стирчав ніж. Срібний.

Переді мною — її обличчя. Білявка. Сльози, розмазана туш, ненависть, яка змішалась із любов’ю. Вона не сказала ні слова. Просто витягла ніж — і втекла в темряву мосту.

Я повалився на коліна. Холод повільно охоплював моє тіло, немов смерть накривала мене покривалом.

Аліса закричала — крик, що розбиває душу. Вона кинулася до мене, тримала моє обличчя в долонях, цілувала вуста, що вже не могли відповісти.

— Ти не можеш... залишити мене знову, Вікторе…

Я намагався промовити щось. Очі її плавали в сльозах. А в мені згасав вогонь.

— Ми тільки-но… звільнилися…

Я встиг лише торкнутись її пальців. І темрява прийшла за мною.

Аліса стояла над моїм тілом, схилялася, сльози падали на мої щоки. Потім вона підвелась, повільно, мов тінь.

— Якщо світ знову забрав тебе в мене… я не дозволю йому жити без тебе.

Вона підійшла до перил, розгорнула руки, мов птах. І стрибнула.

Хвиля змила її слід.

І тільки місяць бачив, як дві душі знову злилися — у смерті, як і в житті.

…Але цикл не завершено. Бо любов сильніша за смерть. І душі не забувають.

Наступне життя — вже близько.