Глава 17

Я не планував її побачити. Але якось кожна вулиця вела до неї.
Кожна арка, кожен камінь, кожне вікно старої Праги нашіптували її ім’я.
Аліса.

Я знову зустрів її випадково — на площі Мала Страна, де вона зосереджено ловила промінь сонця, що ковзав по готичних фасадах. Вітер грався її волоссям, мов уособлення чогось вищого, живого, що прагне наблизити нас одне до одного.

— Гарний знімок вийде, — обізвався я, хоч хотів пройти повз.
Вона повернулась, усміхнулась.
— Мені здається, ти завжди з’являєшся саме тоді, коли потрібно, — відповіла вона.
— А мені здається, що ми вже зустрічались раніше, — сказав я, дивлячись прямо в її очі.
— У цій країні? — Аліса склала фотоапарат у сумку.
— Можливо, в іншій. У минулому. Або... у сні.

Вона на мить завмерла, наче всередині щось сіпнулося. Потім м’яко кивнула: — Хочеш пройтись?

Ми бродили старими вуличками, і я забував про все. Про справи, про дім, про білявку. Ніби був глядачем у чужому житті, а справжнє — саме тут, поруч із цією незнайомо-знайомою жінкою.

— Знаєш, — мовила вона, коли ми пройшли повз костел святого Мікулаша, — іноді мені здається, що я вже бачила тебе. Не цього тебе… — вона поглянула на мене крізь вії, — а іншого. В іншому столітті.

Я відчув, як по спині пройшов холод. Наче вона прочитала мій сон, мої думки, мої сни про чоловіка з перснем. Але я промовчав.

— У тебе є щось на згадку з дитинства? — раптом спитала. — Якийсь предмет, з яким ти ніколи не розлучався?

Я подивився на свою руку. На мізинці — тонкий срібний обруч, що був зі мною з юності.
— Лише це. Хоч не знаю, звідки він. Здається, я його не купував.

Аліса зупинилась. Її очі стали глибокими, майже чорними від тіні.
— У мене є щось подібне. — Вона зняла рукавичку.
На її пальці — срібний перстень. Той самий.

Серце гупнуло об грудну клітку.
— Це... — я зробив крок ближче, не вірячи. — Це неможливо.

— Але ж це відбувається, — прошепотіла вона.

Нам обом стало тихо. Ми стояли серед гулу міста, ніби крізь шум і час просочилась якась давня, забута правда.

Ми опинились у маленькому барі на вулиці Нерудова, прихованому серед аркових проходів і латунних вивісок. Місце було схоже на печеру — темне, з глибокими кутами й важким деревом. Бармен мовчки подав нам два келихи бурбону, і Аліса підняла свій, не зводячи з мене погляду.

— За випадковості, які не випадкові, — сказала вона.

— За спогади, які ще не стали нашими, — додав я, торкнувшись келиха до її. Віскі обпалив горло, наче прокидав у мені щось дике. Вона сиділа напроти, нахилившись трохи вперед, її тінь гралася зі свічкою на столі.

Ми говорили про архітектуру, про сни, про дивну музику вуличного акордеона, яку обоє чули, йдучи різними вулицями. В кожному її слові було щось… знайоме. Ніби я вже колись це чув. Ніби ми вже сиділи в цьому барі — в іншому тілі, в іншому часі.

— У тебе гарне світло в очах, — сказала вона тихо, торкаючись пальцями свого келиха. — Хочеш подивитись мої знімки? У мене вдома.

— Так. Хочу, — відповів я, і не впізнав свого голосу.

Її квартира була простою, але атмосферною. На підвіконні стояли старі фотоплівки, сушились чорно-білі кадри мостів, готичних шпилів, деталей фігур на фасадах.

— Сідай, — вона показала на старий диван, — я поставлю щось тепле випити. Тільки не зникни, поки я повернусь.

— Якщо й зникну, то тільки в тобі, — мимоволі сказав я.

Її кроки зникли в кухні. А мій погляд натрапив на фото. Один із знімків... Це був той самий міст. І в кадрі — я. Я, але не я. У темному плащі. І з тим самим перснем на руці.

Мене немов захлиснуло хвилею. Минуле, що вгризається в сьогодення.

І саме в цю мить вона повернулась, несучи в руках два горня чаю. Її погляд затримався на фото, яке я тримав.

— Ти бачив це у сні, так?

Я повільно кивнув.
— Так. І в цьому сні я помираю.

Вона не злякалась. Лише підійшла ближче й тихо прошепотіла:

— Це ще не кінець.

Вона стояла зовсім близько — так, що я відчував аромат її шкіри, щось між ваніллю і старими книгами. Її пальці ковзнули по моїй щоці, мов з’ясовуючи, чи я справжній. А потім — повільно, майже грайливо — вона піднялась навшпиньки й торкнулась моїх губ.

Поцілунок спочатку був м’яким, мов випадковий дотик, обережним. Але потім… щось у ньому розквітло. Її губи стали жадібнішими, дихання — глибшим, руки — впевненішими. Я відповів, притискаючи її до себе, відчуваючи кожен вигин її тіла крізь тонку тканину сукні. Її язик ковзнув по моїх губах, якби запрошуючи в гру, яку ми обоє пам’ятали ще до того, як вона почалась.

У її поцілунку було щось знайоме, щось, що розпалювало кров у жилах і змушувало забути, хто я є і де ми. Лише вона — її тепло, її смак, її подих, що змішувався з моїм.

Ми зливались у спогадах, що жили в тілі, навіть якщо пам’ять ще мовчала.

Її губи смакували вином і чимось теплим, затишним — як спогад про дім, у якому ти ніколи не був, але весь час шукав. Вона притиснулась ближче, і я відчув, як її груди торкаються мого тіла крізь тонку тканину сукні. Поцілунок став глибшим, голоднішим. Ми задихались у ньому, як у воді — пірнали все глибше, не бажаючи випливати.

Вона відвела мене до себе в кімнату. Двері зачинились, ніби відрізаючи нас від усього світу. У напівтемряві лампа малювала золоті тіні по її тілу, коли вона, не відводячи очей, повільно розстібала на мені сорочку. Її пальці ковзали по шкірі, лишаючи сліди тепла.

Я був майже в трансі, коли вона сіла на край ліжка, притягнула мене до себе і знову поцілувала — глибоко, ніжно, з тією пристрастю, що не потребує слів. Її ноги обвили мої стегна, і ми впали на простирадла, заплутавшись у тілі й подихах.

Відірвавшись на мить, я почув, як дзвонить телефон. Білявка. Її ім’я миготіло на екрані, мов нагадування. Але в цей момент тіло Аліси вигиналося під моїми пальцями, її губи знову тягнулися до моїх — і я без жодних сумнівів натиснув «відхилити».