Глава 16

Я повернувся додому, коли сутінки вже давно поглинули місто. Прага вечорами має свій запах — м’який дим із камінів, волога старої бруківки, запах кави, що застряг у шпаринах вікон. Я зачинив за собою двері й скинув пальто, відчуваючи, як з мене стікає день — довгий, насичений, дивний.

У вітальні було напівтемно. Лише світло лампи кидало теплі відблиски на її волосся. Вона сиділа на дивані, загорнута в тонку кашемірову ковдру, з келихом вина в руці й виглядом людини, яка вже годину, як чекає на тебе, але робить вигляд, що цього не було.

— Ти пізно, — сказала вона без докору, але з легким металом у голосі.

Я підійшов, нахилився й поцілував її у скроню.

— Новий фотограф. Закордонний. Приїхала сьогодні. — Я кинув ключі на тумбу. — І, як не дивно, це… дівчина. Руда. І дуже самовпевнена.

Вона не відповіла одразу. Лише повільно поставила келих на стіл і втупилася в нього, як у дзеркало.

— Я думала, це буде чоловік, — нарешті промовила, розтягуючи слова, ніби пробуючи їх на смак.

Я засміявся.

— Я теж. Здається, всі так думали.

— І що? Вона... гарна?

Я глянув на неї, а потім опустився поруч. Вона не дивилась на мене, лише ковзнула пальцем по краю келиха, наче щось обмірковувала.

— Як портрет із давнього полотна. Але дивна. Наче бачила мене раніше. І залізла в мої речі без дозволу.

Її губи стиснулись. Ледве помітно.

— Може, їй просто цікава твоя творчість, — сказала вона тихо, але в голосі вже не було тепла. Лише холодна рівновага, як у статуї.

Я нахилився, торкнувся її ключиці губами. Вона залишалась нерухомою.

— Не починай. Ти ж знаєш, що я з тобою.

Тоді вона нарешті глянула на мене. Її очі були світлими, як кришталь, і такими ж холодними.

— Я знаю, Вікторе. Але я також знаю, як швидко змінюються люди, коли поруч з’являється хтось, хто нагадує їм щось забуте.

Я хотів відповісти — але замовк.

Бо в глибині душі сам не розумів, чому після зустрічі з тією рудоволосою в мені прокинулась така дивна тривога… і знайоме тремтіння.

Під ковдрою було тепло. Вона повернулась до мене спиною, але я відчув її напругу ще до того, як торкнувся тіла. Її лопатки — холодні, мов мармур, але під пальцями оживали. Я обійняв її, поклав долоню на живіт, і ми затихли. В повітрі пахло її парфумами й вином — суміш, яка завжди змушувала мене розчинятись.

Вона не сказала жодного слова, коли моя рука поповзла нижче. Тільки легкий вдих — той самий, який я завжди чекав. Її тіло злегка вигнулось, приймаючи моє. Ми повільно зливалися, мов у танці, що тривав не перший раз, але щоразу мав нову музику.

Її пальці вчепилися мені в плечі, нігті впилися в шкіру, як докір, як потреба, як знак того, що вона ще тут — зі мною. Я відчував її повністю — дихання, пульс, вологу шкіру, тугу, що стискала її зсередини. Але десь між поцілунками й тремтінням, коли ми вже лежали, стиха дихаючи, я знову подумав про іншу. Не про її тіло — про очі. Очі тієї рудої, які дивилися на мене, мов знали.

Я заснув під подих її грудей, і сон накотив, як хвиля.

Я стояв на Карловому мосту. Навколо була ніч, але не темна — срібляста, як дим. Ліхтарі не горіли, а мерехтіли, мов полум’я свічок. На іншому боці мосту стояв чоловік у чорному довгому пальті. Він не рухався, лише дивився на мене. Його обличчя я не бачив — було затінене капелюхом. Але те, що я помітив чітко — перстень.

На вказівному пальці правої руки — масивний срібний перстень із вирізьбленим знаком. Знак був знайомий. Я бачив його десь. Нещодавно. У сні? На фото? На фасаді старого будинку?

Чоловік підняв руку, ніби запрошуючи мене підійти. І я пішов. Кожен крок лунав гучно, як удар серця.

— Ти вже був тут, Вікторе, — прошепотів він, коли я підійшов ближче. — Але все забув.

І в ту ж мить його капелюх злетів поривом вітру, і я побачив його очі.

Власні.

Це було моє обличчя.

Я прокинувся, задихаючись.

Під ковдрою було тепло. Вона повернулась до мене спиною, але я відчув її напругу ще до того, як торкнувся тіла. Її лопатки — холодні, мов мармур, але під пальцями оживали. Я обійняв її, поклав долоню на живіт, і ми затихли. В повітрі пахло її парфумами й вином — суміш, яка завжди змушувала мене розчинятись.

Вона не сказала жодного слова, коли моя рука поповзла нижче. Тільки легкий вдих — той самий, який я завжди чекав. Її тіло злегка вигнулось, приймаючи моє. Ми повільно зливалися, мов у танці, що тривав не перший раз, але щоразу мав нову музику.

Її пальці вчепилися мені в плечі, нігті впилися в шкіру, як докір, як потреба, як знак того, що вона ще тут — зі мною. Я відчував її повністю — дихання, пульс, вологу шкіру, тугу, що стискала її зсередини. Але десь між поцілунками й тремтінням, коли ми вже лежали, стиха дихаючи, я знову подумав про іншу. Не про її тіло — про очі. Очі тієї рудої, які дивилися на мене, мов знали.

Я заснув під подих її грудей, і сон накотив, як хвиля.

---

Я стояв на Карловому мосту. Навколо була ніч, але не темна — срібляста, як дим. Ліхтарі не горіли, а мерехтіли, мов полум’я свічок. На іншому боці мосту стояв чоловік у чорному довгому пальті. Він не рухався, лише дивився на мене. Його обличчя я не бачив — було затінене капелюхом. Але те, що я помітив чітко — перстень.

На вказівному пальці правої руки — масивний срібний перстень із вирізьбленим знаком. Знак був знайомий. Я бачив його десь. Нещодавно. У сні? На фото? На фасаді старого будинку?

Чоловік підняв руку, ніби запрошуючи мене підійти. І я пішов. Кожен крок лунав гучно, як удар серця.

— Ти вже був тут, Вікторе, — прошепотів він, коли я підійшов ближче. — Але все забув.

І в ту ж мить його капелюх злетів поривом вітру, і я побачив його очі.

Власні.

Це було моє обличчя.

Я прокинувся, задихаючись.

Я повільно рушив до неї, ступаючи обережно, ніби боявся злякати. Вона не відводила погляду. Її камера ще була на рівні очей, але палець не натискав на кнопку — лише дивилась крізь об'єктив… і крізь мене.