Глава 15

Я приїхала до Праги на світанку — місто зустріло мене дощем і запахом старого каменю. Мені подобається, коли небо сіре, а повітря важке, як перед сповіддю. В такі моменти фотографії стають живими — світло краще лягає на обличчя, істини не тікають у тіні.

Я не шукала його. Але коли вперше побачила будівлю з його ініціалами на табличці — серце стислося. Цей проєкт, зламаний, але прекрасний, був мені… знайомим. Ні, більше — рідним. Я знала ці лінії, ніби вже колись їх бачила, проводила по них пальцями уві сні або… в іншому житті?

Я збрехала, сказавши, що двері були відчинені. Насправді я відчинила їх сама. Злочин — дрібний. Але я не могла інакше. У його кресленнях — відлуння чогось мого. Чогось, що я давно втратила.

Коли він увійшов — різкий, гордий, стриманий — я відчула, як затремтів простір між нами. Він ще не пам’ятав. Але я — вже відчувала. Цей голос. Ці очі. Ця тиша між репліками.

Його злість мене не злякала. Навпаки. Вона була передбачуваною — і теплою. Як зливи в Неаполі, які я фотографувала минулого вересня. Він тримався, ніби не хотів, щоб я проникла глибше. Але я вже знала — ця історія не випадкова. Вона стара. Як сам камінь Праги.

Я не сказала йому, що бачила його на своїх знімках ще до зустрічі. Що він іноді з’являвся на кадрах випадково — розмитим силуетом, в тіні, в дзеркалі. Наче спогад, що проривається крізь об’єктив.

Я — Аліса. Мені 25. Я фотограф. І я приїхала не лише заради виставки.

Я приїхала, бо мій сон повторюється вже п’ять років: я стою біля нього на мосту. Він тримає мене за руку. І в наступну мить — я падаю в річку.

Я блукала вулицями Старого міста, поки не змерзла до кісток. Прага завжди пахне трохи магією, трохи тліном. Ідеальне місце, щоб забути або згадати.

«U Zlatého Tygra» — я випадково натрапила на цей паб, коли шукала тепло. Його вітрини тьмяно світилися, всередині було людно й затишно. Кам’яні стіни, дерев’яні лави, шум голосів — усе нагадувало кадр, який хочеться зняти, але краще просто пережити.

Я замовила темне пиво й опустилась на лаву біля вікна.

— Туристка? — озвався чоловік навпроти. Виглядав років на п’ятдесят, сивуватий, з м’якими рисами обличчя. Чеський акцент ледь помітно змішувався з французьким.

— Щось типу того, — усміхнулась я. — Фотограф. У місті на деякий час.

— І вже встигли потрапити не туди? — кивнув на мою напружену поставу.

Я відвела погляд. Не хотілося визнавати, що у когось достатньо досвіду, аби прочитати мене за кілька хвилин.

— Можна і так сказати, — відповіла. — Я зустріла чоловіка. Точніше, архітектора. І в ньому є щось… — я замовкла.

— Що знайоме? — він підкинув, не дивлячись на мене, лише ковтнув пиво.

Я різко подивилась на нього.

— Як ви здогадались?

— У цьому місті нічого не буває просто так, — сказав він спокійно. — Якщо хтось здається знайомим — можливо, ви вже зустрічались. Просто раніше. У минулому. У тіні.

— Ви містик?

— Я просто старий чоловік, який живе тут досить довго, щоб знати, що Прага зберігає історії. І час тут — не лінія. Скоріше, коло.

Я дивилась на нього і раптом відчула, як у грудях защеміло. Цей вечір був не про випадковості.

— Ви його знаєте? — тихо запитала.

— Можливо, знаю. Але важливіше, щоб ви згадали, ким він був для вас.
— Є в Празі міст, про який не всі згадують у путівниках, — промовив він, схилившись трохи ближче, ніби ми обговорювали щось заборонене. — Малий міст за монастирським пагорбом, ближче до Вишеграду. Старий, кам’яний, із стертою різьбою на поручнях. Там іноді чують… голоси. І не всі, хто туди заходив, повертались такими, як були.

Я завмерла. В кожному його слові було щось тривожне й водночас — надто знайоме.

— Люди кажуть, що цей міст з’єднує не береги, а епохи. Душі, які мають незавершені історії, іноді проходять ним знову, ніби шукають те, чого не встигли сказати. Те, що загубили.

Він зробив ковток пива, а я дивилась у своє — тепер уже ледь тепле.

— Вам варто піти туди, — тихо додав він. — Якщо вже сни ведуть вас, не зупиняйтесь. І ще... якщо зустрінете когось, хто здається вам небезпечним, але водночас... рідним — слухайте не розум, а серце.

— А ви? Ви там були?

Він лише посміхнувся — куточками губ, як ті, хто щось знає, але не мають права сказати.

— Буває, що спогади — небезпечніші за реальність. Але без них ми не знатимемо, чому взагалі живемо.

Я підвелась, злегка розгублена. Він кивнув, як на прощання, і знову втупився в келих, ніби наша розмова була лише ще одним спогадом у нескінченному ряді вечорів.

Ніч притихла, як змова. Прага ніби затамувала подих. Ліхтарі кидали жовті плями на бруківку, а вітер шепотів по-старому — чеською, латиною, мовою снів. Я знайшла той міст. Він справді був скромним — без туристів, без вивісок. Лише кам’яні поручні, оброслі мохом, і тиша, яка давила на плечі.

Я ступила на нього — і щось усередині мене здригнулося. Серце почало битися швидше, а шкіра на руках вкрилась мурашками.

Крок. Ще один. У повітрі запахло димом і чимось солодким — як фіалками й попелом одночасно.

Посеред мосту я зупинилась. Вдихнула. І в ту ж мить — усе довкола змінилось.

Небо стало темно-фіолетовим, зірки наче рухались. Міст ніби подовжився, і я побачила силует. Чоловік — високий, у старовинному пальті, стояв обличчям до мене, але не рухався. Тіні сповзали з нього, як вода. Обличчя — нечітке, та очі… очі світилися золотом. І я знала ці очі. Хоч не мала знати.

— Алісо, — він промовив мій ім’я, але губи не ворухнулись. Звук був, наче згадка. — Ти знову повернулась.

Я хотіла сказати щось, але горло було перехоплено страхом і… тугою.

— Ти обіцяла не шукати мене в цьому житті, — тихо додав він.

Я зробила крок ближче — і міст почав тремтіти, ніби не витримував нашої присутності. Камінь тріщав, повітря гуло, а світ навколо почав мерехтіти, як стара плівка.

— Хто ти? — прошепотіла я.

— Ти сама знаєш.

І тоді я побачила: на його пальці — срібний перстень із вигравіюваним знаком, точно такий, як на старому фото, яке я знайшла в архіві минулого місяця. Там теж був чоловік із цим знаком — але фото було зроблене сто років тому.