Глава 14

Я ніколи не любив ранки — поки не почав прокидатися поруч із нею.

Світло ледь просочувалося крізь важкі штори, і Прага ще дрімала, закутана в передранковий туман. Її тіло торкалося мого, м’яке, тепле, живе. Волосся, світле, як мед у сонячному промені, лежало на моєму плечі. Я вдихнув аромат її шкіри — ніжний, трохи схожий на ваніль і каву — і не стримав усмішки.

— Ти вже не спиш? — її голос ще сонний, приглушений.

— Я просто дихаю тобою, — відповідаю, не відкриваючи очей. Вона сміється — тихо, майже нечутно, як шелест аркуша вітру.

Ми проводимо кілька хвилин у мовчанні, у тому стані, де думки ще не встигли зіпсувати відчуття. Її пальці ковзають по моїх грудях, ніби вона хоче впевнитися: я тут, поруч, справжній.

Вона встає першою. Обгортається моєю сорочкою й іде на кухню. Я дивлюсь їй услід. Світло пробивається через штори, лягає на її ноги, підкреслює лінії тіла. Вона красива — але не тільки зовні. В ній є щось спокійне, мов води Влтави, коли місто ще спить.

Кавомашина шумить, запах наповнює простір. Я підходжу до неї ззаду, обіймаю, кладу підборіддя на її плече. Вона передає мені чашку.

— Ти сьогодні знову на той проєкт у Мала Страні? — питає вона, дивлячись на мене в дзеркало навпроти.

— Так. Архітектура старого міста — це як спроба розібратися в чиїхось снах. Вони здаються знайомими, але щоразу відкриваються інакше.

Вона усміхається, і в ту мить я думаю: можливо, я вже знайшов свою найкращу форму — не в кресленнях, не в фасадах, а ось у цьому моменті, між її пальцями, між ковтками кави, між доторками й тишею.

Я ще не знав, що скоро в моє життя увійде інша жінка — з об’єктивом замість дзеркала й поглядом, який зрушить усе на місця. Але зараз — тільки вона. Моя дівчина. Мій ранок. Моя Прага.

Я тримаю чашку кави, але вже не смак маю на думці. Вона обертається до мене, і сорочка злегка розходиться на грудях — моя сорочка, її тіло. Волосся недбало спадає на обличчя, вона здуває пасмо, і в цій дрібниці — стільки живої краси, що я не можу не торкнутися.

— Що? — питає з грайливою підозрою.
— Хочу тебе поцілувати.

— То поцілуй, — її голос майже шепіт.

Я ставлю чашку на стіл і наближаюся. Вона трохи піднімає підборіддя, а я спершу цілу її щоку, ніжно, майже невинно. Потім губи знаходять її вуста — м’які, теплі, трохи гіркі від кави. Поцілунок розтягується, повільний, глибокий, із натяком на ранкову лінь і ще не реалізоване бажання. Її пальці ковзають по моїй шиї, а мої — по талії, нижче, зупиняючись на тонкій тканині сорочки.

Я відчуваю, як її дихання трохи частішає, як вона відповідає з тією впевненістю, яку мають тільки жінки, які знають, що їх хочуть.

Ми могли б лишитися вдома. Я міг би знову зануритися в її шкіру, у її вигини, в її тепло. Але ми дорослі. І ми обидва маємо справи, плани, мрії — хоч і зовсім різні.

Вона відходить першою, відпускаючи поцілунок із ледь помітною посмішкою на губах. Потім повертається, нахиляється, швидко цілує мене в скроню.

— Пішли, архітекторе. У тебе сьогодні — бароко.

— А в тебе? — питаю, одягаючи піджак.
— А в мене — портрети душ, — кидає вона, накидаючи пальто.

Ми виходимо в пражський ранок, у місто, що ще не прокинулось до кінця. І я не знаю, що цей день змінить усе.

Ми йшли разом по вулицях Праги — вона поспішала в студію, я ж ішов трохи повільніше, ловлячи відблиски світла на кам’яній бруківці, спостерігаючи, як тінь від Карлового мосту ховається у вранішньому серпанку.

На сходах біля майстерні ми попрощались. Вона поцілувала мене в щоку й зникла за дверима з тією впевненістю, з якою завжди входила в кадр — навіть коли за об’єктивом була не вона.

Я піднявся у свій офіс, де запах старого дерева й креслень завжди змішувався з ароматом чорнила й терпкого часу. Мене вже чекав колега, розсипаючи новини:

— Ти чув? Завтра приїздить новий фотограф із-за кордону. Куратор виставки каже, що це справжній талант. Працював у Парижі, у Берліні… молодий, але вже з іменем. Виставка починається наступного місяця, а він — їхній головний козир.

— Він? — я підняв брову.

— Так, здається, чоловік. Ім’я незрозуміле — А. Вальтер. Навіть куратор не бачив його наживо. Все через агента — якась така елітна загадковість, знаєш. Пишуть, що працює тільки з природним світлом і не дозволяє себе фотографувати. Арт-богема в захваті.

Я лише знизав плечима. У мене вистачало своїх ескізів, проєктів і дедлайнів, аби ще перейматися якимось ексцентричним митцем, що ховається за ініціалами. Але щось у цьому викликало легкий дискомфорт — наче запах дощу, коли небо ще чисте.

Я  відчинив двері до майстерні . День видався метушливим, і я мріяв просто нарешті відкрити вікно, вдихнути трохи пилюки старих креслень і зникнути у проєкті реконструкції однієї з кам’яниць у Градчанах.

Але коли я відчинив двері, мене зустріло не очікуване напівтемне приміщення — а звук чужих кроків. Хтось був усередині.

— Гей! — голос зірвався раніше, ніж я подумав. Я рвучко ввійшов, готовий викликати охорону чи хоча б висловити все, що думаю про зухвальство.

І завмер.

Посеред кімнати, біля мого столу, схилившись над одним із макетів, стояла вона. Її руде волосся падало водоспадом по плечах, обличчя — зосереджене, майже зачароване. Вона торкалася моїх креслень, ніби хотіла відчути їх пальцями, а не очима. Одягнена в темно-зелений тренч, з камерою на шиї — виглядала так, ніби прийшла з фільму 60-х, щось між богемою і спокусою.

— Ви що, біс вас забери, тут робите ? — буркнув я, різко, з обуренням, яке видавало мою розгубленість.

Вона здригнулася, озирнулася… і посміхнулася. Ледь-ледь. Ніби зовсім не боялась.

— О, пробачте. Ви маєте бути Віктор, архітектор?

— Так, і це моя майстерня. І мені цікаво, хто ви і що ви тут робите без дозволу?

— Аліса Вальтер, — сказала вона спокійно, з ледь помітним акцентом. — Новий фотограф. Той самий "таємничий гість", як мене тут називають. Вибачте, я просто… не втрималася. Ваші роботи. Вони як... геометрія емоцій.