Глава 13

Я завжди знав, що щось не так. Що вона — не просто дівчина, яку я кохаю. Що за її мовчазною усмішкою, її нав’язливою ніжністю і спалахами ревнощів ховається щось більше, ніж звичайна пристрасть. Щось старіше. Можливо, навіть старше за нас самих.

Амелію я зустрів у книжковій крамниці на Маркет-стріт. Вона брала “Магію крові” Вікторії Холт — з пожовклими сторінками й трохи обгорілим корінцем. Вона торкнула її так, ніби в книзі було серце, яке ще билося. Я тоді стояв біля стелажу з поезією. Не знаю, що змусило мене підійти. Можливо, якесь deja vu, яке стисло мені грудну клітку.

— Ти віриш у переселення душ? — запитала вона замість “Привіт”, ніби ми вже говорили про це.

— А ти? — відповів я.

Її очі — кольору згаслого бурштину — спалахнули. Вона усміхнулася, але щось у її усмішці змерзло.

Ми почали зустрічатися того ж тижня. Я грав на гітарі в барі на Гейт-авеню, вона приходила щовечора і сідала за той самий столик біля вікна. Вона не питала, де я живу, не розповідала про своє дитинство, не любила фотографуватись. Здавалося, вона боялася застигнути в часі.

Але вона знала речі, які я нікому не казав. Вона знала, що я боюся темної води. Що я колись розбив коліно в дев’ять років, коли впав з велосипеда на гравійній дорозі в Монтані — хоча я тоді ще не жив у Монтані. Вона знала, що у снах я часто вмираю. І що в кожному сні мене вбиває жінка, яку я кохаю.

— Це не ти. Це тінь, що переслідує нас, — казала вона, коли я прокидався мокрий від поту. Але іноді мені здавалося, що ця тінь — це вона.

Я стояв над черговою статуєю. Це мала бути богиня любові — чи, може, її зворотній бік. Амелія мовчки зняла кашемірове  пальто, підійшла, взяла стамеску з мого столу — ту, яку сама мені подарувала — і провела нею по граніту, зупинившись на серці.

— Що, якщо цей раз буде останнім? — запитала вона.
— Тоді я зроблю її ідеальною, — сказав я.

— Тоді я зроблю її ідеальною, — прошепотів я, проводячи пальцями по мармуру, ніби пестив її шкіру.

— А якщо я вже зламана? — її голос був тихим, але в ньому вібрувала паніка. — А якщо я тільки шкоджу тобі, раз за разом?

Я повільно обернувся. Вона стояла в світлі лампи, ніби зіткана з тіні й тепла. Її очі блищали. Губи злегка тремтіли.

— Ти — не шкода. Ти — моя муза, моя жага. Навіть якщо ти знищиш мене, я все одно хочу тебе.

Вона зробила крок до мене. На її щоках — жар, у зіницях — блискавка.

— Не кажи так. Ти не уявляєш, що в мені... Що я вже робила.

Я підняв руку, ковзнув пальцями вздовж її обличчя, до губ. Вона не відсторонювалась. Дихала швидше. Її груди піднімались і опускались, втискуючись у тонку тканину блузи. Я відчував, як моє серце б’ється об її дотик, ще до того, як наші тіла зійшлися.

— Скажи, що цього разу інакше, — я схопив її за талію, пригорнув до себе. — Скажи, що ти не втечеш.

— Я не втечу, — прошепотіла вона, і її губи знайшли мої.

Цей поцілунок був голодним. У нім не було сорому, тільки бажання й розпач. Я підняв її, і вона обвила мене ногами, впиваючись у мої вуста, в мою шию. Ми впали на канапу — дихання злилися, як і наші долі. Її пальці ковзали по моїй шкірі, ніби вона хотіла запам’ятати кожен сантиметр. Вона знімала з мене сорочку, не відводячи погляду. Я скинув з неї блузу, і побачив шрами на її плечі — старі, майже зниклі. Я торкнувся їх губами.

— Я тебе пам’ятаю, — прошепотів я, — в кожному житті. В кожному сні. Навіть коли помирав.

Вона затремтіла. Її тіло тулилось до мого, як до єдиної безпеки у цьому світі. Вона хотіла мене. А я — її. Але в її очах народжувалось щось інше.

Вона встала. Тремтячими руками підняла з підлоги сорочку, прикрилась. Тиша обпекла повітря.

— Чому ти не злишся на мене? — прошепотіла вона.

— Бо я люблю тебе. Навіть коли ти ламаєш мене.

Її погляд був вологий, несамовитий. Вона дивилась на мене, як на диво, яке не заслуговує. Потім повільно витягла зі своєї сумки стамеску. Маленьку, гостру, тонку. Моя, з майстерні.

— Я мала піти раніше. Але не змогла.

— Амеліє...

— Пробач, — сказала вона, і на її щоках уже текли сльози. — Ти не розумієш... Це не я. Це щось... давнє. Темне. І я щоразу програю йому.

Я зробив крок до неї, але вона вже була поруч.

— Я хочу зупинити цей цикл. Хочу, щоб ти врешті жив без мене...

— Я не хочу життя без тебе.

— Я знаю...

Я не встиг закінчити фрази. Відчув, як щось гостре ковзає між ребер. Не боляче. Просто... дивно. Так, ніби холодна вода розлилась у грудях.

Я опустився на коліна. Вона впала поряд, обіймаючи мене, трясучись.

— Я кохаю тебе... я кохаю тебе, я кохаю тебе... — повторювала вона, заливаючи мою шию сльозами.

Я посміхнувся крізь кров на губах. Її дотик був останнім, що я відчув.

І в тому дотику було все — наш початок, кінець, і щось таке, що не вмирає.

Світ навколо почав бліднути. Тиша стала м’якою, як туман у горах, і біль розчинився — лишилось лише тепло її рук, злиплі від крові пальці, її волосся, що пахло медом і попелом.

Я чув, як вона ридає, притискаючись до моїх грудей, мовби могла втиснути себе в мене, врости, залишитись там навіки.

І раптом... щось змінилось.

Останній видих не був кінцем. Він став дверима.

Переді мною відкрився інший простір — ніби за стіною часу. Я побачив її — справжню, без імені, без тіла. Душу, яка століттями тягне на собі тягар помилки. Вона стояла у білому полі, самотня, босоніж, вся в світлі, але очі — повні вічної вини. І кожного разу, коли ми зустрічались, вона сподівалась, що це буде останній раз. Що вона зможе втриматись. Що кохання переможе тінь.

Вона не вбивала мене зі злості.

Вона вбивала, бо вірила, що лише смерть здатна звільнити мене від прокляття, у якому вона сама й була кліткою.

А потім — я побачив майбутнє.

Інше життя. Інше тіло.

Я — архітектор у Празі, 2003 рік. Самотній, але дивно щасливий. Носив окуляри й слухав вініли замість стрімінгів. У мене була чорна кішка й кімната, залита ранковим сонцем. І там... була вона.