Глава 12

Я прокинулась раптово — ніби хтось шарпнув мене за плече, хоча палата була порожня. Повітря стояло гнітюче, застигле, як перед грозою. Зіниці повільно фокусувалися на стелі, де танцювали тіні від гілок за вікном. Слова зі сну ще звучали в мені, нав'язливим шепотом: «Його ти вбила, а я за вами всюди ходитиму».

Серце глухо калатало в грудях. Здавалося, воно не стільки билося, скільки намагалося втекти. Я повільно сіла на ліжку й уперше за довгий час побачила свої руки — тонкі, злегка тремтячі, ніби не мої. Наче я спостерігала за собою зсередини тіла, що не належить мені.

Підійшла до дзеркала. Обличчя бліде, погляд тьмяний, але... в очах було щось нове. Я не могла пояснити що саме — чи то лихоманкова рішучість, чи то тінь чогось чужого, що прокинулось зі мною. Я провела долонею по склу, торкнувшись свого відображення, і в той момент здалося, ніби віддзеркалення злегка посміхнулося. А я — ні.

– Ти втратиш його, як і раніше, – прошепотіла я. І ця фраза вилетіла з вуст ніби автоматично. Я не планувала її вимовляти, вона просто... була вже всередині.

– Доброго ранку, Амеліє, – раптом пролунало з-за спини. Я здригнулася.

Обернувшись, побачила медсестру. Молоду, із темним волоссям, яку ледь знала по імені. Вона всміхалася звичайно, щиро, звично.

– Ви сьогодні виглядаєте... трохи змучено, – вона нахилила голову, оцінюючи мій стан. – Може, вам узяти вихідний?

– Ні, – сказала я різко. Надто різко. – Я просто... погано спала.

– Що ж... тоді каву? – її голос звучав звично, але в мене всередині усе напружилось. Бо з-за її плеча повільно пройшла вона. Бліда білявка з холодно-блакитними очима, знову у білому халаті. Вона кинула на мене короткий погляд, і на мить наші очі зустрілися.

І все всередині мене стиснулось, як перед стрибком.

Її очі — ті самі, що були в моєму сні.

І те, як вона усміхнулась... ніби знала, що я пам’ятаю.

Я несла лоток із ліками, коли почула тихий сміх. Мій крок уповільнився сам собою, тіло, ніби відчуло небезпеку ще до того, як свідомість встигла це осмислити. Я зазирнула в палату — і побачила її.

Вона знову була біля нього.

Стояла так близько, що могла чути його дихання. Її долоня лежала на його руці — ніби так природно, ніби мала на це право. Вона щось шепотіла йому, нахилившись до самого вуха. Я не могла розібрати слів, але побачила, як його повіки сіпнулись. Він відчував її присутність навіть уві сні.

Він мій…

Ця думка блискавкою прошила мене, залишивши після себе присмак попелу на язиці.

Я не рухалась. Стояла мов закам'яніла, стискаючи ручку дверей так, що нігті впивались у шкіру. Кров стукала в скронях, наче хтось гатив молотком.

Її світле волосся ковзнуло йому по плечу. Її бліді пальці провели по його зап’ястку.

Забирайся. Забирайся. Забирайся.

У грудях закипав гнів. Підступний, пекучий, із присмаком безсилля. Я бачила, як вона діє на нього — навіть у такому стані. Немов між ними вже є зв’язок. Глибокий, незрозумілий, первісний.

Я – ніби зайва. Я — стороння.

Але я не дозволю їй відібрати його. Не тепер. Не знову.

Я відчула, як у мені щось перемикається. Холодна рішучість витіснила тривогу. Якщо доля знову веде нас по колу — то цього разу я його не віддам. Навіть якщо… навіть якщо доведеться зробити те, що досі лише ледь жевріло на дні моїх думок.

Це мій останній шанс.

І я його не втратжу.

Вечір поглинав лікарню м’яким мороком. Коридори спорожніли, лиш де-не-де миготіли лампи, і приглушені кроки медперсоналу тонули в глухій тиші. Я тримала в руках шприц, вміло сховавши його в кишені халата, — як завжди, з виглядом спокійної медсестри, що виконує рутину.

Рутина, яка змінить усе.

Я відчинила двері в палату й ступила всередину. Він лежав на ліжку, світло лампи відбивалося на його скулах, він повільно повернув голову до мене.

— Амеліє, — прошепотів, ледь посміхнувшись. — Ти знову тут.

Його голос був слабкий, але в ньому звучала ніжність. Ніколас довіряв мені. Його очі шукали мого погляду, немов я — єдина опора в цьому безглуздому, болючому світі.

Я сіла поруч і взяла його за руку.
— Звісно, я тут, — сказала тихо. — Де ще мені бути?

Мовчання зависло між нами, наповнене чимось глибшим, ніж слова. Я відчула, як десь у грудях щось тріснуло, коли він провів пальцями по моїй долоні.

— Зі мною все буде гаразд, правда? — спитав він, закриваючи очі. — Я відчуваю, що ти тримаєш мене на цьому світі.

Я кивнула, хоч він і не бачив.

— Так, мій хороший, з тобою все буде добре. Ти… відпочинеш.

Я дістала шприц і встромила голку в капельницю. Рух був точний, мов автоматичний. Рідина повільно текла у вену, розчиняючись у його крові. Це була не просто заспокійлива сироватка — препарат паралізував тіло й свідомість на декілька годин. Тихо, безболісно.

Його повіки потяжчали.

— Що… ти мені дала? — пробурмотів він, намагаючись фокусуватися. Його голос став нечітким.

Я підвелась і нахилилась до нього, поцілувала в лоб, не стримуючи сліз.

— Я просто хочу, щоб ти був зі мною. Назавжди.

Він дивився на мене до останнього, поки його тіло не обм’якло. Його погляд згас повільно, мов вогонь, який приглушують руками. І в цю мить я вже не була медсестрою. Не була жінкою. Я була стихією.

Ніч. Повітря стояло густе, наче застигле молоко. Ніколас лежав на розстеленому пледі біля ганку її дому. Амелія сиділа поряд на колінах, тримала його за руку, що вже почала холонути.

— Я знаю, що ти мене чуєш, — сказала вона м’яко, наче заколисувала дитину. — Це не помилка. Це — вибір. Мій… і твій, хоч ти й не здатен його усвідомити.

Його пальці ледь сіпнулись. Вона провела по них пальцями.

— Твоя білявка більше тебе не торкнеться, чуєш? Вона знову нас знайшла… Але цього разу я швидша.

Яма біля ганку вже чекала. Вона копала її раніше того дня — з кожним ударом лопати уявляла обличчя білявки, її сині очі, шепіт до нього. Сьогодні ніхто не забере в неї любов.