Глава 11

Амелія зняла з чола краплі поту тремтячою рукою, вдихнула різкий запах ліків і крові. Її день складався з нескінченних криків, бинтів і раптових прощань, які ніхто не хотів вимовляти вголос. Вона більше не пам’ятала, скільки годин поспіль працювала. Час розчинився в пеклі війни.

— Сестро! — голос хриплого солдата змусив її здригнутися.

Його очі, втомлені й порожні, здавалося, бачили вже занадто багато.

— Нам потрібна допомога, — видихнув він. — Один із наших... Він у тяжкому стані. Ми тільки-но занесли його всередину.

Амелія закліпала, намагаючись зосередитися. Ще один поранений. Ще одне життя на межі. Але чомусь щось у її грудях стиснулося сильніше, ніж зазвичай.

— Хто він? — спитала вона, хапаючись за останню нитку спокою.

Солдат ледь помітно стиснув щелепи.

— Я не знаю його імені… Але… Він весь час марив. І називав ваше ім’я.

Світ навколо ніби зупинився.

Амелія відчула, як мороз пробіг по шкірі. Все в ній стиснулося в один маленький, болючий клубок. Вона хотіла спитати ще щось, але слова застрягли в горлі.

— Де він? — зірвалося з її вуст майже беззвучним шепотом.

— У внутрішньому крилі, в палаті для тяжкопоранених, — відповів солдат. — Йому потрібна термінова допомога.

Її ноги самі рушили вперед. Але тут же зупинилася, змусивши себе глибоко вдихнути. Вона не могла кинути інших пацієнтів напризволяще. Вона — медсестра. Спершу обов’язок, потім особисте.

Зібравши всі сили, Амелія заходилася працювати. Її руки тремтіли, але вона намагалася цього не помічати. Обробляла жахливі  рани, змінювала всохлі пов’язки, давала пораненим воду. Та весь цей час її думки були там — у палаті тяжкопоранених.

Як тільки останній із пацієнтів отримав необхідну допомогу, Амелія рвучко скинула заплямований кров’ю фартух і побігла в середину госпіталю. Її дихання було уривчастим, а серце шалено калатало.

Добігши до важких дубових дверей, Амелія рвучко, однією рукою, відчинила їх. Завжди вони піддавалися важко, мов уперті вартові госпіталю, але сьогодні здалися їй легкими, як кульки солодкої вати. Може, це через спішку, може, через страх.

Запах ліків, крові та неминучої смерті вдарив у ніздрі, змушуючи її на мить затримати подих. Вона ступала повільно, крок за кроком, між ліжками, уважно вдивляючись у понівечені обличчя постраждалих.

На першому ліжку лежав чоловік з обгорілим обличчям, ніби полум’я жорстоко злизало його риси, залишивши лише червону, потріскану поверхню. Його очі, єдине, що залишилося неторкнутим, були відкриті, але незрячі, він немов дивився крізь світ.

Далі — юнак, ще майже дитина, з безнадійно закривавленими пов’язками замість рук. Його груди слабо здіймалися, а на губах завмерло щось схоже на молитву. Може, до Бога, а може, до матері, чийого імені він, можливо, вже й не пам’ятав.

На сусідньому ліжку тихо стогнав солдат із глибоким розрізом від плеча до грудей. Його мармурова шкіра здавалася майже прозорою, а в очах плескалася втома, яка приходить лише перед прощанням.

Вона йшла далі, повільно, мовби боялася того, що побачить наприкінці цього коридору болю.

І ось він.

На останньому ліжку.

Її серце стислося, пальці затремтіли. В очах відбивалася жахлива суміш жалю, страху, болю. Вона стояла, мов укопана, закриваючи обличчя руками, не в змозі стримати ридання. Її плечі здригалися, а сльози, теплі й гіркі, котилися по щоках.

Вона не могла повірити.

Цей юний хлопець, що зараз лежав тут, змучений, покалічений, ледь дихаючи, — це був ВІН.

Ніколас.

Вона стояла, затуливши обличчя руками, і плакала. Її серце розривалося від болю, коли вона бачила його так — майже нерухомого, в тяжкому стані. Його рани були глибокими, і кожен пов’язаний бинт нагадував їй про те, як він страждав. Але навіть у такому стані він залишався для неї тим самим Ніколасом, якого вона колись знала — сміливим і живим, навіть якщо зараз здавався не більше ніж тілом на ліжку.

З того моменту Амелія не відходила від нього. Вона була поруч кожного дня, обробляла рани, змінювала пов’язки, не зважаючи на свою втому та біль у серці. Кожного разу, коли вона торкалася його шкіри, її пальці залишали теплі сліди, ніби спроба передати йому свою силу і надію.

Місяць минав за місяцем. Рани загоювалися, але він залишався в тумані, його очі були заплющені, мовби занурені в глибокий сон, з якого він не міг прокинутися. Амелія віряла, що він повернеться до неї. І хоча він не давав жодного знаку життя, вона все одно сиділа біля його ліжка, намагаючись не втратити надію. Щодня спостерігала за його диханням, намагаючись відчути хоч якусь зміни в його стані.

Вона вивчала його вигляд, його звички і намагалася допомогти йому повернутися до життя, навіть якщо це здавалося все більш неможливим. Але вона не могла дозволити собі здатися. Адже кожен раз, коли він стискував губи чи рухав пальцями, вона відчувала, що він усе ще в ньому, що він просто чекає на момент, коли вона буде готова дати йому останній поштовх до відновлення.

Під час затишного чаювання в медсестринській кімнаті Амелія сиділа, нервово обтираючи чашку пальцями. Її очі були втомлені від кількох безсонних ночей, що вона провела біля ліжка Ніколаса, але душа все ще не могла розлучитися з надією.

Одна з медсестер, молода жінка на ім'я Еліза, сиділа навпроти неї, з чашкою чаю в руках, уважно спостерігаючи за її обличчям.

— Амеліє, ти вже стільки часу з ним. Як ти думаєш, він колись прокинеться? — запитала Еліза, ставлячи чашку на стіл.

Амелія поглянула на неї з іншими думками в очах, неначе важко намагаючись знайти відповідь. Її голос був тихим і тривожним.

— Я вірю, що він прокинеться, — відповіла вона, згадуючи, як він виглядав на ліжку. — Він не може залишити мене так. Не може. Він... він сильний.

Еліза кивнула, намагаючись зрозуміти її відчуття. Вона давно помітила, що між Амелією і Ніколасом є щось більше, ніж просто турбота про хворого.

— Це важко, я знаю. Я бачила таких, як він... І інколи здається, що він уже зовсім втрачений. Але, ти знаєш, у нас тут є одна істина — не можна ніколи втрачати надію. Іноді люди прокидаються навіть після дуже довгого часу. — Вона тихо подивилася на Амелію і додала, — Я думаю, він відчуває твою присутність. Він чує тебе.