Глава 10

Я сиджу біля вікна, спостерігаючи, як останні промені сонця розчиняються у вечірньому небі. Тут, у маєтку, все ідеальне: рівні алеї саду, мармурові сходи, відполіровані до блиску, важкі штори, які ховають мене від зовнішнього світу. Але ця ідеальність — не моя. Вона належить батькові.

Я — його відображення, його гордість і його трофей. Кожен мій успіх — це його тріумф, кожна помилка — його ганьба.

Сьогодні я припустилася помилки.

Мої пальці досі тремтять після гри на роялі. Невірна нота. Ледь чутний фальш. Я одразу зрозуміла, що він це помітив. Його погляд — важкий, холодний, гостріший за лезо ножа.

— Що це було, Амеліє? — Його голос тихий, але в ньому прихована загроза.

— Вибачте, тату… Я просто…

— Ти просто що? — Він робить крок вперед, і я рефлекторно напружуюся. — Просто не цінуєш усе, що я для тебе роблю? Просто не хочеш виправдати мої сподівання?

Я мовчу. Виправдання не врятують.

Його рука злітає вгору — різко, швидко. Удар. Голова сіпається вбік, у вухах дзвенить.

Я не плачу. Я навчилася цього ще в дитинстві.

— Ти повинна бути ідеальною, Амеліє, — його голос знову спокійний, майже лагідний. — Інакше ти мені ні на що не потрібна.

Він іде, залишаючи мене в тиші.

Я підношу пальці до щоки. Шкіра палає.

Я дивлюся у вікно, на світ, що живе за межами цього будинку. Там свобода. Там життя.

А я — у позолоченій клітці.

Амелія акуратно поклала срібну виделку на край тарілки, намагаючись не зчинити зайвого шуму. За столом панувала гнітюча тиша. Батько розгорнув газету, насупившись над якоюсь статтею, а вона сиділа навпроти, тримаючи спину рівно, як і годиться вихованій дівчині.

— Що це? — Його голос, різкий, наче удар батога, розрізав повітря.

Амелія підвела погляд і побачила, як він витягнув із газети кольорову листівку. Її серце стиснулося.

— Це… це просто афіша, — прошепотіла вона.

Афіша вуличного театру, що гастролював у місті. Вона знайшла її біля школи і заховала в кишені, щоб почитати пізніше. Але, очевидно, вона випала й опинилася серед газетних сторінок.

— Ти цікавишся цим… сміттям? — Його очі звузилися.

— Ні… просто…

Він зім’яв афішу, і його кулак впав на стіл.

— Ти — моя дочка! Дочка мецената! А не якась базарна дівка, яка захоплюється дешевими виставами!

— Але я навіть не…

Його долоня обрушилася на її щоку. Сила удару змусила її похитнутися, стілець з’їхав назад, а вона не втрималася й впала. Потилиця боляче вдарилася об край мармурової підлоги.

Все попливло перед очима. Світло люстри розмазалося у золотих розводах. В голові гуділо, ніби всередині забив дзвін.

— Не будь невдячною, Амеліє, — пробурмотів батько й, навіть не глянувши на неї, повернувся до газети.

Вона лежала на холодній підлозі, намагаючись зосередитися, змусити світ перестати кружляти.

Батькові було байдуже. Як завжди.

Амелія кліпала, намагаючись зібрати докупи розпорошені думки. Голова гуділа, підлога здавалася холодною та ворожою.

— Панночко… — пролунав поруч тихий голос.

Вона відчула, як чиїсь сильні руки обережно піднімають її. В очах попливли темні плями, але крізь них вона побачила хлопця — високого, худорлявого, з теплими карими очима.

— Ти… — Амелія намагалася впізнати його.

— Це я, Ніколас, — м’яко промовив він.

Син покійної покоївки.

Її губи розтулилися, але слів не знайшлося. Він уже допомагав їй раніше — непомітно, мов тінь, завжди з’являвся там, де її рани були свіжими, а погляд — порожнім.

— У тебе кров, — сказав він, поглянувши на її голову.

Амелія доторкнулася до скроні й відчула теплу вологу.

— Треба обробити.

Ніклас підтримав її за плечі, допоміг сісти на диван біля каміна. Він зник на мить, а коли повернувся, в його руках були чисті бинти, глечик з водою та маленька аптечка.

— Сиди тихо, — наказав він, змочуючи рушник у воді.

Він торкнувся її голови, і Амелія здригнулася.

— Буде трохи боляче, — попередив Ніклас.

— Я звикла, — прошепотіла вона.

Він не відповів, але його погляд потемнів.

Обробивши рану, Ніклас акуратно наклав пов’язку, його пальці працювали швидко й дбайливо. Амелія раптом усвідомила, як близько він нахилився. Вона відчула запах — легкий, чистий, зовсім не схожий на важкі парфуми, які оточували її батька.

— Готово, — сказав він, відступаючи.

Амелія торкнулася бинта.

— Дякую, — тихо мовила вона.

— Це не вперше, правда? — його голос звучав спокійно, але в ньому вчувалася стримана злість.

Вона відвела погляд.

— Ніколи не вплутуйся в те, що тобі не слід, — прошепотіла вона.

— Може, хтось повинен, — відповів він, і в його очах спалахнуло щось, що змусило її серце пропустити удар.

— Тобі не паморочиться в голові? — Ніколас присів навпроти, уважно вдивляючись у її обличчя.

Амелія похитала головою.

— Все добре. Тільки… трохи пульсує.

— Це нормально, — спокійно відповів він. — Ти вдарилася потилицею, і тепер нервові закінчення подають сигнали в мозок, створюючи біль.

Амелія здивовано глянула на нього.

— Ти багато знаєш про такі речі?

— Трохи, — Ніколас знизав плечима.

Його пальці ковзнули по бинтах, перевіряючи, чи міцно тримається пов’язка.

— Наприклад, знаєш, чому рани на голові так сильно кровоточать?

— Ні.

— Тому що там багато дрібних судин. Шкіра на голові тонка, а судини розташовані близько до поверхні. Через це навіть маленький поріз може виглядати страшно. Але, з іншого боку, такі рани швидко загоюються.

Амелія слухала, не відриваючи погляду.

— А ще, — продовжив Ніколас, помітивши її зацікавленість, — якщо сильно вдаритися потилицею, можна втратити свідомість. Там розташований мозочок, він відповідає за координацію рухів. Але найцікавіше те, що якщо вдаритися в одну частину голови, наслідки можуть проявитися в іншій. Наприклад, удар у потилицю може вплинути на зір.