Глава 9

Ранкове сонце пробивається крізь серпанок, що стелиться над жовтими полями. Осінь прийшла сюди тихо, без поспіху, золотячи дерева вздовж дороги, що веде до нашої ферми. Повітря свіже, з присмаком прілого листя і вогкості землі після нічного дощу. Десь далеко чується мукання корів, і я знаю, що батько вже давно вийшов у хлів.

Я натягую на плечі старий светр, що пахне димом і молоком, і виходжу надвір. Вітер гуляє між стогами сіна, підкидаючи в повітря руді листки, а кури копошаться біля ганку, шукаючи, що б клюнути. Уздовж огорожі повільно йде наш старий кіт, полюючи на щось невидиме для мене.

Ранок починається, як завжди. Я беру відро й іду до корівника, де на мене вже чекає Ромашка — наша найстарша корова. Вона дивиться на мене своїми величезними, темними, розумними очима, і я машинально проводжу рукою по її теплому бокові. Тепло її тіла заспокоює.

Після роботи у хліві я повертаюся до будинку, а мати вже чекає з гарячим чаєм і шматком хліба з медом. Кухня наповнена ароматом яблук і кориці — вона сушить яблука на зиму. Ми мовчки снідаємо, слухаючи, як вітер колише гілки старої яблуні за вікном.

Потім я беру свій альбом і виходжу на пагорб, де росте старий дуб. Сідаю під його широкою кроною, що ще зберігає кілька золотих листків, і починаю малювати. Мої пальці легко водять олівцем по паперу, виводячи обриси полів, далекого лісу, покрівель хат, що видніються за долиною. Це мій світ. Світ, у якому осінь несе спокій, у якому земля пахне дощем, а в серці чомусь таємно бринить незрозуміле очікування.
 

Скільки себе пам’ятаю, ми з ним були нерозлучні. Разом бігали босоніж по траві влітку, разом крали яблука з саду й ділилися секретами під старою вербою біля річки. Разом засинали в сіні, коли після довгих ігор не вистачало сил навіть дійти додому.

Мої батьки кажуть, що ми, мабуть, ще з колиски були друзями. У нього немає братів, тільки молодші сестри, а мені завжди здавалося, що це робить мене для нього особливою. Бо я не просто хтось, а його напарниця у всьому – від дитячих витівок до дорослих розмов під зоряним небом.

Але є одна річ, про яку він не знає.

Відтоді як я зрозуміла, що моє серце б’ється трохи інакше, коли він усміхається, що в його голосі є щось таке, від чого мої щоки стають гарячими, я більше не можу дивитися на нього так само, як раніше. Він мій найкращий друг. Він довіряє мені все. А я – не можу довірити йому найголовніше.

Сьогодні він допомагає мені носити дрова до комори. Осінь набирає силу, скоро прийдуть холоди. Він щось розповідає – про коней, про те, як одна з його сестер хоче поїхати до міста. Я киваю, усміхаюсь, але всередині мене все болить. Бо якби він знав, що я закохана в нього, чи залишився б він поруч?
 

Осінь завжди приносить прохолодні вечори, коли повітря пахне димом із печей і мокрим листям. Ми з ним лежимо на сіні в його стодолі, дивимося на небо крізь розбиті дошки даху. Це стара традиція — ще з дитинства ми тікали сюди від усіх, коли хотіли побути наодинці.

— Дивись, отам, бачиш? — він тицяє пальцем у небо. — Велика Ведмедиця.
— Та бачу, — сміюся я. — Ти ж мені кожного року її показуєш.
— Бо ти кожного року забуваєш.

Він повертає голову до мене, його обличчя зовсім близько. Очі блищать у темряві, усмішка ледь помітна.

— А ось ці? — він вказує на інші зірки. — Це твоє улюблене сузір’я.
— Оріон, — відповідаю тихо.
— Оріон, — повторює він, і в його голосі щось таке, від чого в грудях стає тісно.

Я не кажу йому, що мені байдуже на зорі. Що я запам’ятала це сузір’я тільки тому, що він колись назвав його моїм улюбленим. Що я запам’ятовую кожну дрібницю про нього, навіть те, як він морщить ніс, коли думає.
 

Батьки завжди сварили нас за це. «Ви ж уб’єтеся!» — кричала його мати. Але він тільки хитав головою і тягнув мене за собою.

— Боїшся? — сміється він, сідаючи на коня.
— Ні! — заперечую, хоча серце калатає.
— Добре. Тоді хто програє — той мій слуга на цілий день.

І він рветься вперед, а я женуся слідом. Вітер розносить наші голоси, копита гупають по вологій землі, а десь у мені кричить радість — не від перегонів, а від того, що він поруч.

Я, звісно, програю.

— Ну що, слуга? — він підходить до мене, піднімає брови.
— І що, пане, має зробити ваш слуга? — бурмочу, удавано сердито.
— Давай подумаю… — Він задумливо торкається підборіддя, а потім раптом усміхається. — Завтра спечеш мені пиріг.
— Ти ж знаєш, що в мене виходить лише шматок вугілля!
— Тим цікавіше, — підморгує він.

Я сміюся, але всередині мене — вихор. Коли він такий — безтурботний, життєрадісний, коли він сміється тільки для мене, коли наша дружба здається безмежною і вічною, — мені боляче ще більше.

Бо я хочу, щоб він побачив у мені не просто друга.

Вона з’явилася, як грім серед ясного неба.

Біловолоса, тонка, мов лісова фея, з блакитними очима, які здавалися кришталево чистими. Вона стояла у дверях класу, а сонячне світло пробивалося крізь вікно, підсвічуючи її волосся так, ніби воно зроблене з самого світла.

— Привіт, я Люссі, — її голос м’який, як осінній вітер.

Відтоді його немов підмінили.

Він шукав її погляд у коридорах, сміявся з її жартів, почав розповідати про неї навіть мені.

— Уявляєш, вона жила не на фермі, а в місті! Каже, що там навіть повітря інакше пахне!

Я кивала, вдавала, що мені цікаво.

А коли він пішов проводжати її додому ,я відчула наче мене зрадили .

Спочатку це були дрібниці.

Він почав менше приходити до нашого дуба. Раніше міг годинами сидіти поруч, розповідати про все на світі, навіть коли я малювала і майже не відповідала. Тепер же щоразу знаходив відмовку: то допомагає батькові, то стомився, то «завтра, Ліззі, добре?»

Потім він перестав чекати мене перед школою.

А потім я дізналася, що він проводить час із Люссі.

Вони сиділи разом під старою вербою біля річки — місці, яке завжди було нашим. Я бачила, як він нахиляється до неї, сміється в той самий спосіб, що колись був тільки для мене. Її білосніжне волосся розсипалося по плечах, і вона щось говорила йому тихим голосом.