Глава 8

Я стою на березі й дивлюся, як його корабель розрізає хвилі, віддаляючись від мене. Ще трохи – і він зникне за горизонтом. Я більше ніколи його не побачу.

Ні.

Я стискаю пальці в кулак. Я не можу цього дозволити. Я не витримаю.

Він – мій.

Я зроблю все, аби бути з ним. Навіть якщо для цього доведеться стати кимось іншим.

Юнга.

Ідея здається шаленою, але що ще мені залишається? Якщо я залишуся тут, він забуде про мене, як про теплий бриз на палубі. Але якщо я піду за ним...

Серце шалено б’ється в грудях. Страшно. Жахливо. Але хіба не страшніше – втратити його назавжди?

Я зітхаю і заходжу в темний провулок. Час діяти.

Я дивлюся у відображення в калюжі. Ще вчора я була собою. А ким я стану завтра?

Юнга. Хлопець. Один із них.

Мені потрібно ім'я. Моє власне не годиться—воно ніжне, жіноче. Якщо хтось почує, одразу запідозрить щось. Я перебираю в голові чоловічі імена, ковтаючи страх, що ще трохи — і вже не зможу повернутися назад.

— Тобі хто? — чую за спиною різкий голос.

Озираюся—старий п'яниця сидить біля причалу й ледве тримається на ногах. Перед ним дерев'яна табличка: "Розкажу історію за монету".

Історію...

— Вілл, — раптом злітає з моїх губ.

Старий дивиться на мене, кліпає.

— Вілл? Якого біса ти тут забув, Вілле?

Я сіпаюся, ніби він щойно розкрив мій обман. Але він просто хитає головою і знову тягнеться до свого кухля.

Вілл. Нехай буде так.

А звідки я?

Я відводжу погляд у темряву, думаючи, яку брехню мені буде найлегше тримати при собі.

— Я з рибальського села, — кажу сама собі. — Батько загинув у шторм. Мати залишилася одна, і я пішов шукати долю в морі.

Просте пояснення. Достатньо сумне, щоб ніхто не розпитував.

Я стискаю пальці.

Все. Тепер я Вілл.

А свою справжню історію я залишу на березі.
Я не можу з’явитися на кораблі в своєму одязі. Жоден юнга не носить таких речей. Мої сукні—надто чисті, надто жіночні. Вони одразу видадуть мене.

Мені потрібен справжній юнговий одяг. І байдуже, як я його здобуду.

Я заходжу в портові нетрі, тримаючись ближче до стін, де темрява приховує мене від зайвих поглядів. Тут завжди можна знайти когось, хто не надто дбає про свою одежу. Або когось, кому вона вже не знадобиться.

На вузькій вулиці біля таверни бачу кількох хлопців. Один із них—босоногий юнга, спить просто під стіною, втомлено притиснувшись до мішка. Його сорочка розстебнута, штани подерті на колінах, але це саме те, що мені потрібно.

Я затамовую подих.

Красти?

Щось у мені пручається, але я придушую сумніви. Це не крадіжка. Це—виживання.

Підходжу ближче, намагаючись не дихати. Обережно тягнуся до його вузького пояса, де зав’язаний вузлом ремінь. Якщо я зможу розв’язати його без різких рухів, він навіть не прокинеться…

Пальці тремтять, але я торкаюся тканини.

Юнга зітхає уві сні. Я застигаю. Якщо він зараз відкриє очі…

Але він лише повертається на інший бік.

Я не думаю, просто дію. Тягну ремінь різким рухом—і він розв’язується. Сорочка спадає з хлопця, і я миттєво хапаю її, притискаючи до себе.

Ще штани.

Це складніше. Йому буде холодно, він може прокинутися. Але неподалік сушиться ще один комплект одягу, накинутий на перевернутий ящик. Чий він—мене не хвилює.

Я стягую  його і щодуху біжу в темряву, поки ніхто не зрозумів, що сталося.

Коли зупиняюся, задихаючись, у моїх руках—мій новий одяг.

Я зробила це.

Тепер я на крок ближче до нього.
Я заходжу в темний провулок і притискаю здобутий одяг до грудей.

Цього мало. Просто перевдягтися—недостатньо.

Я все ще занадто схожа на дівчину.

Перш за все, волосся.

Я опускаюся на коліна, дістаю з пояса ніж і стискаю його так сильно, що кісточки біліють. Моє волосся завжди було довгим, м’яким, сповненим спогадів. Але зараз воно—зайва деталь.

Я вдихаю.

Потім різко ріжу.

Пасма падають на брудну землю, а моє серце стискається разом із ними. Ще кілька рухів—і довге волосся перетворюється на скуйовджені короткі пасма. Я проводжу пальцями по голові—дивне відчуття. Незвично.

Далі—обличчя.

Я беру трохи багнюки й розтираю її по щоках. Темні плями приховають мою шкіру, зроблять риси грубішими. Потім втираю пил у долоні, щоб вони виглядали шорсткими, загрубілими від роботи.

Руки.

Я закочую рукави й стискаю м’язи. Якщо ходитиму впевнено, розправлю плечі, ніхто не помітить моєї тендітної статури.

Залишився голос.

Я кілька разів прочищаю горло, намагаючись зробити його нижчим.

— Я Вілл, — шепочу, а потім голосніше. — Я Вілл. Я з рибальського села.

Я повторюю це знову і знову, поки слова не починають звучати природно.

Я підводжу голову.

Тепер я більше не та дівчина, що стояла на березі, спостерігаючи, як він відпливає.
Я вже виглядаю як хлопець. Але цього мало.

Якщо я говоритиму не так, рухатимуся не так—мене викриють.

Я маю навчитися бути юнгою не тільки зовні, а й у кожному русі.
 

---

— Ти що, тінь? Чого ховаєшся в темряві, малий?

Я різко обертаюся. Біля мене стоїть молодий хлопець—років шістнадцяти, не більше. У нього порване вітрило замість сорочки й хитра усмішка, як у тих, хто звик жити на вулиці.

Я хочу просто піти, але він підходить ближче й примружується.

— Ха, та ти не такий уже й малий… Але поводишся, наче вперше вийшов із хати.

Він не відходить.

— Мене звати Томмі. А тебе?

Я проковтую слину.

— Вілл, — відповідаю, намагаючись говорити низько.

— Вілл, кажеш? — Він присвистує. — Ну, Вілле, ти точно не юнга.

У мене всередині все холоне.

— Чому ти так вирішив?

Томмі пирхає:

— Бо ти стоїш, як дівка на базарі. Спина рівна, плечі стиснуті. А руки? Вони мають бути тут. — Він кладе великі пальці за пояс і розставляє ноги ширше. — Розслабся, але не будь м’яким.

Я пробую повторити, але відчуваю себе ще більш незграбною.