Глава 7

Я народилася і виросла в порту, серед солоного повітря, криків чайок і брязкоту якорів. Моє життя — це дерев’яні настили причалів, гуркіт бочок, що їх котять вантажники, і гучні пісні моряків, які повертаються з плавання. Я — дочка господаря таверни, місця, де сходяться всі дороги й де можна почути історії з найдальших куточків світу.

Мій батько завжди казав, що жінці не місце на кораблі, що море не терпить тих, хто йде проти його волі. Але я ніколи не слухала. Я завжди стояла біля краю причалу, вдивляючись у горизонт, де небо зливається з водою, і мріяла про щось більше, ніж просто подавати ель п’яним морякам.

Моє ім’я ніколи не було важливим для тих, хто приходив до таверни. Для них я — просто "дівча з кухлями". Але я знаю, що всередині мене живе щось більше. Я не хочу все життя носити на собі запах рому й риби. Я хочу вирватися звідси, хоч би якою була ціна.

А потім я побачила його.

Він з’явився у таверні, як і всі інші моряки — із засмаглим обличчям, натрудженими руками і очима, які бачили більше, ніж варто. Але в ньому було щось інше. Його несли хвилі, а не земля. Він говорив так, ніби слова для нього були другорядними. Він сміявся так, ніби не боявся нічого. Він не помічав мене. Але я не могла відвести погляду.

Я зрозуміла: якщо я хочу бути ближче до нього, якщо я хочу дізнатися, що таке справжня свобода — мені доведеться діяти.
Моє життя завжди було однаковим. День у день я прокидалася під брязкіт кухлів і крики матросів, які ще до світанку напивалися в таверні мого батька. Я розливала ель, носила їжу, слухала їхні безглузді історії про море, піратів і кораблі, які ніколи не повертаються в порт. Інколи мені навіть подобалося чути про далекі острови, про шторми, що роздирають вітрила, і про скарби, заховані десь у пісках. Але це були не мої історії. Я була лише дівчиною, що приносить чергову порцію рому.

Батько казав, що це гідне життя. "Коли я помру, таверна залишиться тобі. Ти будеш господинею, у тебе буде дах над головою, їжа й гроші". Але мені хотілося більшого. Я хотіла не просто чути історії — я хотіла бути їхньою частиною.

Я завжди стояла біля причалу, дивилася, як кораблі виходять у море, і уявляла себе на борту. Уявляла, як вітер б’є в обличчя, як хвилі гойдають палубу, як я підіймаюся на щоглу й дивлюся вниз, не боячись упасти.

Але я знала: це неможливо.

Я народилася дівчиною. А дівчат на кораблі не беруть. Вони можуть бути лише дружинами, що чекають вдома, або служницями, які прибирають після матросів. Якби я спробувала піднятися на борт, мене б просто засміяли.

Мій найбільший страх? Застрягнути тут назавжди. Жити в таверні, як жила моя мати, виходити заміж за якогось рибалку чи торговця, ростити дітей і ніколи не дізнатися, що там, за горизонтом.

Я боялася, що море мене покличе, а я не зможу відповісти.
Море — то не просто вода й сіль, не просто хвилі, що котяться одна за одною, не просто вітер, що напинає вітрила. Море — то доля. Воно не знає жалю й не терпить слабких. Воно приймає тих, хто має відвагу, і забирає тих, хто надто довго вагається.

Воно гуде вночі, шепоче зранку, ричить у шторм і сміється в сонячний день. І завжди воно кличе. Кличе тих, у чиїх жилах тече не кров, а вітер. Кличе тих, для кого берег — то лише місце, де кораблі чекають свого часу.

Я знаю його голос. Він приходить у снах, він звучить у гуркоті хвиль, у скрипі дерев’яних настилів, у співі чайок. Він каже: "Вирушай. Шукай. Не зупиняйся".

Море не дає спокою. Воно обіцяє шлях, що не має кінця, обіцяє простір, де не існує кайданів, де людина не належить нікому, крім себе.

Я стою на причалі й відчуваю його подих. Одного дня воно забере мене. І я піду за ним, бо немає в світі сили, що змусить мене залишитися на березі.
Він з’явився так, ніби його винесла хвиля — несподівано, стрімко, як вітер, що змінює напрям і змушує вітрила здригнутися.

Я стояла біля таверни, спершись на теплу дерев’яну стіну, і спостерігала за портом. Сонце вже хилиться до заходу, фарбуючи воду в густий бурштин, кораблі погойдуються, відпочиваючи перед новою подорожжю. Світ здається насиченим і повним таємниць — у порту завжди так, наче будь-якої миті може трапитися щось незвичайне.

І ось він.

Я помітила його одразу, хоча навколо метушилися десятки моряків. Він ішов легко, ніби земля була йому чужою, ніби під ногами досі відчувалися хвилі. Його тінь падала довгою лінією, розчиняючись у відблисках світла на каменях причалу.

Він не дивився на людей — лише на кораблі. Як капітан, що повернувся до свого судна після довгого полону. Як людина, для якої земля — лише місце між подорожами.

Я дивилася на нього й розуміла: він із тих, хто знає відповіді на всі питання, які я боялася поставити. Він із тих, хто може розповісти, як виглядає край світу.

І мені вперше здалося, що я стою не на березі, а на порозі чогось великого. 
Мене привернуло не щось одне — не тільки погляд, не тільки рухи, не тільки голос. Він був, як сам вітер у відкритому морі: непередбачуваний, вільний і небезпечний.

Він ішов, не озираючись, наче весь цей порт — не більше ніж тимчасова зупинка, місце, яке не варте його уваги. У його поставі не було напруження, тільки невимушена впевненість людини, яка знає, що належить не землі, а хвилям. Його рухи були точними, без зайвих жестів, мов у моряка, який давно звик розраховувати кожен крок.

Я вдивлялася в його обличчя: засмагле, злегка обвітрене, зі слідами сонця та солі, з тими самими рисами, що їх носять усі, хто бачив занадто багато штормів і надто мало спокійних берегів. Але головне — очі. Темні, мов глибини океану вночі, вони дивилися крізь людей, ніби шукаючи щось інше, важливіше за цю метушню навколо.

Він не говорив багато, і в цьому була його сила. Коли він усе ж відкрив рота, його голос був низьким, трохи хрипким — ніби в ньому залишилися відлуння далеких хвиль і вітрів.

Але найбільше мене вразило його байдужість до всього, окрім моря. Йому не потрібні були ці галасливі таверни, дешевий ром і нещирі сміхи жінок, які сподівалися зачепити його увагу. Він жив іншим — чимось більшим. І я знала: я хочу дізнатися, що саме.
Він уже пройшов повз, і я мала б відвести погляд. Мала б повернутися до своїх справ, злитися з натовпом, стати знову невидимою.