Глава 6

Сутінковий Гримуар

Вона писала його кров’ю.

Тисячі років тому, коли місяць горів червоним у небі, а світ ще не знав заліза, у самотній печері серед скель жила відьма. Її ім’я давно стерлося з пам’яті людства, та її творіння пережило віки.

Відьма була не першою з чаклунок, але єдиною, хто наважився зазирнути у безодню, звідки не повертаються. Вона шукала не просто знання – вона прагнула влади, що підкорить саму долю.

Вона збирала сувої, знайдені в руїнах древніх міст, вислуховувала шепіт привидів, випитувала таємниці у тих, хто давно мав би спочивати. Вона різала собі руки, змішуючи чорнило з кров’ю, щоб закарбувати на сторінках істини, які не можна було виголосити вголос.

Так народився "Сутінковий Гримуар" – книга, що знала відповіді на всі питання, але завжди вимагала плату.

Коли відьма написала останнє закляття, вона зрозуміла свою помилку. Магія, яку вона вивільнила, була занадто могутньою, щоб залишити її живою. Книга забрала її душу, замкнувши всередині сторінок, прирікаючи на вічне існування між словами, між рядками, між закляттями.

З того часу "Сутінковий Гримуар" блукав світом, потрапляючи до рук тих, хто шукав знань. Але книга ніколи не розкривала своїх найглибших таємниць просто так.

Лише справжній спадкоємець міг прочитати останню сторінку.

Там було написане закляття, яке могло звільнити відьму з вічного ув’язнення. Але той, хто його промовляв, навіть не підозрював, що ціною за це було не його життя, а його свобода.

Бо як тільки відьма ставала вільною, книга обирала нового володаря. І тепер уже його душа прирікалася на те, щоб жити серед сторінок, шепочучи таємниці майбутнім поколінням, що шукають відповіді, не розуміючи: знання – це ще один вид кайданів.

"Тінь у слові, кров у знаку,
Часом скована, темрявою стиснута.
Що було вписане – нехай згорить,
Що було сковане – нехай летить.

Іменем ночі, владою сутінків,
Я відкриваю двері, я зриваю печаті.
Вийди з темряви, вільна відьмо!
І стань тією, ким була споконвіку!"

Я промовила останнє слово – і кімнату охопила темрява.

Сторінки "Сутінкового Гримуару" затремтіли, ніби книга дихала. Руни, викарбувані на шкіряній палітурці, почали світитися холодним синім світлом, а чорнило на останній сторінці повільно попливло, немов оживаючи. Символи змінювалися просто на моїх очах, наче сама магія переписувала їх заново.

Раптом книга розчинилася в повітрі, і з її сторінок вирвався чорний дим. Він закружляв у кімнаті, здіймаючи легкий вітер, що змушував свічки тремтіти. Дим збирався докупи, набуваючи форми – спочатку нечіткої, примарної, а потім дедалі яснішої.

Переді мною постала жінка.

Її довге волосся, чорне, наче нічне небо без зірок, розвіювалося навколо, хоча вітер давно стих. Очі – дві палаючі безодні, у яких танцювали відблиски стародавньої магії. Вона була прекрасною і жахливою водночас. Її губи повільно розтяглися в хижій усмішці, а голос, сповнений відлунням віків, пролунав у кімнаті:

— Ти вимовила слова, що розірвали мої кайдани… Але чи знала ти, що натомість сковала себе?

Я відчула, як щось стискає мене зсередини, як невидимий ланцюг обвиває моє серце. Дихати стало важко. У повітрі зависло холодне передчуття – я знала, що зробила помилку.

Але було вже пізно.
Я дивилася у вогонь, що палав у її очах, і серце калатало, наче хотіло вирватися з грудей.

— Ти звільнила мене, дитя. Але за свободу завжди доводиться платити.

Відьма повільно ступила вперед, її тінь лягла на підлогу, витягнувшись, немов змії, що повзли в усі куточки кімнати. Я відступила, але щось у її погляді тягнуло мене вперед. Це була влада, сила, обіцянка того, чого я жадала понад усе.

— Я знаю, чого ти хочеш, — її голос був оксамитовим, солодким, немов мед, що приховує отруту. — Ти кохаєш його. Але він не твій. Його серце не належить тобі… Ти хочеш змінити це, чи не так?

Я стисла кулаки. Вона знала. Знала все, що гризло мене зсередини, кожен мій страх, кожну мою мрію.

— Допоможи мені, — прошепотіла я. — Я готова заплатити будь-яку ціну.

Відьма засміялася – тихо, майже ніжно, але в цьому сміху відлунювали тисячоліття темряви.

— Договір укладено.

Вона простягнула руку, і я відчула, як моя душа наче тягнеться до неї, ніби невидима нитка з'єднала нас. Тієї ж миті у повітрі загорілися руни, мерехтливі, мов зірки. Закляття проковзнуло шкірою, холодне, як лід, і я усвідомила, що вже не відчуваю себе повністю собою.

Відьма посміхнулася.

— Знай, дитя… Кохання, здобуте через магію, ніколи не принесе щастя.

Перед очима попливли тіні. Я почула тихий, майже невловимий шепіт:

"Ти його вб'єш."

"А потім помреш сама."

"Знову і знову."

"До кінця часів."

Світ затремтів, і я зрозуміла: тепер я не просто закохана дівчина. Я стала частиною прокляття.
Прокляття приреченого кохання

"Якщо людина приворожує когось проти його волі, між ними встановлюється смертельний зв’язок."

1. Приворот не дарує кохання — лише одержимість.
Закоханий стає прив’язаним до того, хто його зачарував, але це не ніжна любов, а болісна залежність. Він не може думати ні про кого іншого, його почуття стають руйнівними, ніби він згорає зсередини.

2. У певний момент зачарована людина обов’язково помирає.
Це може статися випадково, через нещасний випадок чи власну слабкість, але найчастіше — від руки тієї, хто наклав приворот. Чарівниця вбиває його несвідомо, ніби невидима сила змушує її закінчити те, що було розпочато.

3. Зачарована людина і чаклунка помирають разом.
Як тільки його серце зупиняється, її життя обривається слідом. Немов нитки однієї тканини, вони сплітаються у смерті так само, як були з’єднані закляттям у житті.

4. Вони знову народжуються, забувши одне одного.
Душі проклятих не можуть знайти спокій. Вони перероджуються, знову шукаючи свій шлях у світі, нічого не пам’ятаючи про минуле.