Глава 5

Жахливий сморід від екскрементів свійських тварин вдарив мені в ніс, і я мимоволі залилася сльозами. Навколо панував хаос: люди метушилися, перекрикуючи один одного, а здоровенні мухи кружляли у повітрі, наче чорні привиди. Гучний гамір змішувався із важким духом гною, створюючи задушливу завісу, крізь яку пробивалося сонце.

Був 1879-й рік — рік мого народження.

Моя мати — суха, виснажена жінка близько сорока років, змарніла від горілки й важкого життя — не поспішала заспокоювати мій плач, не квапилася нагодувати. Вона байдуже загорнула мене в брудне, смердюче покривало й поклала на лаву, а сама, похитуючись, зникла в натовпі таких самих пропитих чоловіків.

Згадала про мене вона лише наступного дня, коли виспалася та протерла каламутні очі. Думаю, я б не прожила й тижня з такою матір’ю, якби не сусідка, що випадково проходила повз наш убогий дім. Почувши мій хрипкий плач, вона, змилувавшись, принесла мені кухлик теплого козячого молока.

Назвала мене мати Вікторією ,мабуть це все що вона змогла мені дати .

Так і минало моє дитинство — у злиднях, холоді та вічному голоді.

Батька свого я, звісно, не знала, але підозрюю, що бував він у нашій хаті часто — чи то щоб хильнути чарку, чи то щоб утамувати свою хіть. Ніхто й не думав соромитися моєї присутності, тож усе відбувалося просто на моїх очах. У такі моменти мати голосно кричала — тонко, протяжно, наче поранена тварина. Думаю, їй було дуже боляче...

Деякі чоловіки після всього кидали їй у руки пом'яті монети, наче плату за якусь брудну послугу. Були й такі, що з хижими поглядами пропонували гроші вже за мене... Але на диво — мати завжди відмовляла. Чому? Не знаю... Може, в ній залишалася якась іскра материнського інстинкту... А може, просто чекала, поки я сама подорослішаю...

У свій п’ятий день народження я прокинулася без жодного святкового настрою. Не було того радісного передчуття, яке зазвичай переповнює дітей у такий день. Але все ж цей день відрізнявся від інших...

Мати, як завжди, ще спала, скрутившись на лаві, а від неї тхнуло дешевим самогоном. У кімнаті було холодно й сиро, вітер за вікном зловісно завивав, наче плакала сама доля. Я потягнулася до столу, де валялися крихти вчорашньої вечері, і знайшла черству шкоринку хліба. Затиснувши її в маленькій долоньці, я вийшла надвір — боса, закоцюбла від холоду, але сповнена надії знайти хоч когось доброго, хто погодиться мене нагодувати.

У такому юному віці я вже зрозуміла: просто так ніхто нічого не дає. Тому, аби не голодувати, я ходила по дворах, пропонуючи свої послуги за їжу. Хтось просив прибрати в хаті, хтось — почистити стійла для худоби, інші кликали на город полоти бур’яни. А були й такі, кому ставало шкода малої — вони просто годували мене.

Сьогодні мені пощастило. Тітка Палажка, огрядна, кремезна жінка, на диво була в доброму гуморі. Вона налила мені гарячого борщу, і я аж відчула, як тепло розлилося всередині, проганяючи голод. Можна сказати, день удався.

Додому я поверталася вже під вечір, із легкістю в серці. Але варто було лише переступити поріг, як радість випарувалася. Мати лежала там само, на лаві, в тій самій позі.

Я підійшла ближче. Її широко розплющені очі здавалися скляними, мутними, ніби затягнутими павутинням. На одному з них сиділа величезна зелена муха, потираючи лапки. Серце стислося в грудях.

— Мамо?.. — мій голос зірвався на шепіт.

Вона не ворухнулася. Її руки були холодними й жорсткими, як дерев’яні. Я схопила її за плечі, почала трясти, кликати, благати… Але відповіддю була лише зловісна тиша.

Я вибігла з дому, мов ошпарена. Ноги самі несли мене вперед, а в голові бився лише один глухий, розгублений крик: Куди бігти? Що робити?

Не знаючи, до кого звернутися, я побігла туди, куди йшли всі, коли не знали, що робити, — до церкви, до священника.

Поховали матір швидко, без церемоній. Грошей у нас не було, тож і про пишні проводи в інший світ не могло бути й мови. Земля ковтнула її тіло мовчки, не питаючи, ким вона була за життя.

Тільки після цього я дізналася, що в мене є сестра.

Колись, коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона втекла з дому, залишивши позаду злидні й нужденне дитинство. Доля закинула її в дім багатого купця, де вона починала з найчорнішої роботи: тягала відра з водою, драяла підлоги, чистила казани на кухні. Згодом її підвищили до прибиральниці, а ще пізніше — до покоївки.

Дізнавшись про смерть матері, вона згадала своє дитинство, холодні ночі, голод і сльози. І коли почула, що у неї є я — її маленька, загублена сестра, — не роздумуючи, забрала мене до себе.
Будинок, до якого мене привезла Марія, був похмурим і величним водночас. Високі вежі, увінчані загостреними шпилями, здіймалися в небо, ніби роздирали хмари. Його чорний камінь здавався вічно холодним, а вузькі вікна, прикрашені кольоровими вітражами, дивилися на світ, як порожні, всевидячі очі.

Головний вхід — масивні, вкриті різьбленням дубові двері — виглядав так, наче крізь нього проходили сотні поколінь, несучи з собою свої таємниці й гріхи. Над дверима височіла різьблена арка з кам'яними химерами, що застигли у вічному мовчазному крику.

Всередині панував напівморок, навіть удень. Світло проникало крізь важкі оксамитові портьєри лише тонкими, слабкими променями, які не могли розігнати тіні, що жили в кутах. Старий годинник із витонченим різьбленням відміряв час глухими ударами, що розносилися по широких коридорах, оббитих темним деревом.

Запах воску, старих книг і легкий відгомін вологи, що в'ївся в кам'яні стіни, створювали відчуття, ніби тут застигли самі спогади. У цьому домі жили історії. Деякі з них були поховані разом із тими, хто їх знав, а деякі — ще чекали, поки хтось їх розгадає.

На диво, мене прийняли тепло. Із цього моменту голодне, злиденне життя залишилося позаду.