Глава 4

У госпіталі я провів уже тиждень. У повітрі змішалися гіркий антисептик і металевий запах крові. Коридорами лунав приглушений гомін лікарів, зрідка—стогін пацієнтів. Амелія, або просто Мел, принесла мені книжки, і дні стали не такими довгими.

"Ті, хто бореться з монстрами, повинні стежити за тим, щоб самим не стати монстрами. І якщо ти довго дивишся в прірву, прірва почне дивитися в тебе." Останнє прочитане, що я запам'ятав перед тим, як задрімати. І снилось мені, що я став якимось монстром і почав падати в глибоку чорну прірву, але чим довше я падав, тим ближче бачив світло і відчував легкий і ніжний запах лаванди, польових лікарських трав, запах, який я відчував якось давно. Серце закалатало, мов скажене, і я підірвався на ліжку... Мій погляд сліпо дивився вперед, а навколо була глуха тиша, я чув лише, як кров пульсувала в скронях, і ніби не вистачало повітря. В цій тиші я почув різкий стук металу об дерев'яну підлогу — він і повернув мене в реальність.

Біля мого ліжка стояла молода дівчина. Було зрозуміло, що саме я налякав її, але, дивлячись на неї, я навіть не міг сказати ні слова, щоб хоча б вибачитись.

Вона стояла поруч, і я не міг відірвати погляду. Її волосся було біле, як сніг, що блищить під місячним світлом, і на тлі її білосніжної шкіри виглядало майже ефірним. Очі — блакитні, такі ж чисті й безкраї, як небо перед бурею. Струнка, витончена постава, що рухалася так легко, мов сама природа створила її для гармонії. Риси обличчя — ніжні, майже дитячі, але в них була якась невиразна сила. Спокій на її обличчі був холодним, мов лід, і, здавалось, вона могла витримати все, не виказуючи жодних емоцій.

Цю дівчину я вже колись бачив. Десь дуже давно, коли все було зовсім іншим, але зараз не міг згадати де. Її бліде обличчя, холодний спокійний вираз — вони були знайомі, мов би з якогось далекого спогаду, що я не в змозі витягти з пам'яті. Блакитні очі дивилися на мене з тією ж беземоційною відстанню, як і тоді, але де саме ми зустрічалися… Це залишалося загадкою.

— Ти коли-небудь пробувала поїсти яблука під дощем? — раптом вирвався я, не розуміючи, чому саме це сказав. Це звучало так дивно й недоречно, що я сам здивувався. Але вона все одно дивилася на мене своїми холодними блакитними очима, не виказуючи ані подиву, ані здивування. Тиша між нами стала ще густішою.
Вона затримала погляд на мені, неначе обмірковуючи кожне слово, і лише через кілька секунд відповіла спокійно:

— Ніколи. Але, мабуть, це мало б бути цікаво.

Я не міг зрозуміти, чи вона дійсно взяла мої слова серйозно, чи просто не хотіла залишати тишу ще більш незручну.

— Ну, то може й не варто, — пробурмотів я, відчуваючи, як дивно все виглядає. — Хоча, іноді здається, що дощ може бути найкращим другом яблук.

Вона повільно кивнула, ніби все це мало якусь глибоку суть, яку я не зміг осягнути.

— Можливо. Іноді навіть нісенітниці мають значення.

Мені стало не по собі від того, як природно вона говорила про все це. Можливо, я не так далеко від істини, як здається.
Тиша знову накрила нас, але вона вже не була такою важкою, як раніше. Я міг відчути, як кожен рух і кожне слово набувають особливого значення в цій малій розмові, навіть якщо й звучать абсурдно.

— Ти справді вірити в це? — нарешті запитав я, намагаючись зрозуміти, чи ця її спокійна філософія – лише гра, чи вона дійсно бачить сенс у всьому.

Вона подивилася на мене, і в її очах пробігла мить сумніву, ніби вона раптом задумалася, чи варто далі йти в цю розмову.

— Чому б і ні? — її голос залишався рівним, але я помітив, як легка усмішка торкнулася її губ. — Іноді це все, що нам залишається. Шукаючи сенс, ми вигадуємо його в найнеочікуваніших місцях.

Я нічого не відповів. Її слова відгукнулися десь глибоко всередині, і раптом я зрозумів: ці прості, на перший погляд, фрази були більше, ніж просто нісенітниця. Вони були частиною її світу, такого ж непередбачуваного і глибокого, як і сама вона.

— Ти незвична, — тільки і зміг я сказати.

Вона не посміхнулася, але її погляд став м'якшим, якось теплішим.

— Ти теж.
Її слова зависли в повітрі, і я не знав, чи то це була комплімент, чи виклик. Я відчував, що щось змінюється між нами, але не міг точно сказати що. Мабуть, я ще не був готовий до цього.

— І чому ж ти така незвична? — запитав я, намагаючись змінити тон розмови, але водночас відчуваючи, як це питання видається мені безглуздим.

Вона зробила паузу, ніби шукаючи правильні слова.

— Можливо, через те, що я не намагаюся бути тим, ким мене хочуть бачити, — відповіла вона, її голос був спокійний і твердий. — Люди завжди намагаються вписати один одного в якісь рамки. Але я не люблю рамок.

Я відчував, як ці слова проникають глибше, ніж я очікував. Я намагався зрозуміти, чому вони відгукуються так сильно, але не міг знайти відповіді.

— Рамки... — я мимоволі повторив, замислюючись. — Звучить так, ніби ти знаєш, що таке свобода.

Вона кивнула, і її погляд став ще більш відстороненим.

— Свобода — це не те, що нам дають, а те, що ми забираємо. Її ніколи не було в інших руках, лише в наших. Це вибір, а не обставини.

Я затамував подих. Всі ці філософські роздуми звучали так природно для неї, ніби вона справді жила в цьому світі, а я лише намагався зрозуміти його правила.

— Ти, мабуть, правду кажеш, — зізнався я. — Але я ще не зовсім розумію, як це працює.

Вона посміхнулася ледве помітно, і в її очах заграла іскра розуміння.

— Це й є шлях, — сказала вона. — Розуміння приходить тільки тоді, коли ти перестаєш боятися ставити питання.
Після цього дня ми почали проводити більше часу разом. Здається, ми обидва шукали чогось, щоб заповнити порожнечу тиші госпітального коридору. Спочатку це були короткі розмови про все й нічого. Я часто чув її голос, що лунало, як музика серед глухих стін. Ми говорили про книги, про дивні сновидіння, що ми обидва бачили вночі, і навіть про якісь дитячі спогади, які здавалися такими далекими, як інше життя.