Глава 3.

Глава 3 (четверте життя /смерть 1945)
Гінтерштодер — це не просто місце на карті. Це моє серце, моя душа, моя тиха гавань серед цих суворих, але величних гір. Я виріс тут, серед густих лісів і кришталево чистих потоків, під небом, що завжди здається ближчим, ніж будь-де ще.

Кожен ранок тут починається з запаху хвої та свіжого вітру, що спускається з вершин. Я люблю виходити на ганок і вдихати цей холодний, п'янкий аромат, дивитися, як перші сонячні промені фарбують засніжені піки в рожево-золотий відтінок. Тут немає метушні міст, немає суєти — лише спокій, який огортає тебе, як тепла ковдра.

Взимку Гінтерштодер стає чарівним — білий сніг вкриває все навколо, перетворюючи селище на ідеальну різдвяну листівку. Лижні траси виблискують на сонці, а я знаю кожен їхній вигин, кожен поворот. Гірське повітря ріже легені, але це відчуття свободи — воно безцінне.

А влітку все оживає. Луки вкриваються килимом квітів, водоспади гуркочуть у глибоких ущелинах, а ліс шепоче свої історії. Я часто піднімаюся в гори, щоб побути на самоті з цією красою, щоб вдихнути глибше і відчути, що я частина чогось більшого.

Тут кожен камінь, кожна стежка — частина мене. І я не проміняв би це місце ні на яке велике місто, ні на які обіцянки легкого життя. Бо тільки тут, серед цих гір, я справді живу.

Мені пощастило народитися в цьому мальовничому краю, де гори торкаються неба, а повітря завжди свіже й чисте. Але життя в Гінтерштодері не було легким. Наша сім’я жила бідно. Батько помер, коли я був ще малим, і вся тяжкість світу лягла на плечі матері.

Вона працювала покоївкою в будинку місцевого багатія, людини жорсткої, примхливої, ще й п’яниці. Я бачив, як втома висмоктує з неї сили, як вона день у день зникає в тих холодних стінах, а поверталася пізно, згорблена, змучена. Коли мені було десять, її не стало— сухоти забрали те, що залишалося від її слабкого тіла.

Я залишився один. Але мене не вигнали. Дали роботу в конюшні. Хтось би сказав, що це милість, але я знав краще: коні потребували догляду, а я— даху над головою. Добре, що руки пам’ятали, як це робиться. Начебто я вже жив цим життям раніше. У роботі знаходив спокій, у шумі копит— ритм, що змушував рухатися вперед.

Так і виріс серед гір, серед тварин, серед чужих людей. Але я вижив. І Гінтерштодер залишився для мене домом, навіть якщо в ньому не знайшлося місця для дитинства.

Амелія… Вона була наче полум’я в засніжених горах. Її густе руде волосся спадало м’якими хвилями на тендітні плечі, а мармурова біла шкіра здавалася майже прозорою. Але найбільше заворожували її очі— насичено-зелені, як весняне листя після дощу, повні болю, що вона намагалася сховати.

Вона була дочкою мого господаря, та він ніколи не ставився до неї, як до рідної крові. Його любові вистачало лише на випивку та грубе слово. Він вимагав від неї неможливого: бути досконалою, слухняною, покірною. І коли щось ішло не так— його кулаки говорили за нього.

Я пам’ятаю, як знаходив її в темних закутках величезного будинку, з обличчям, залитим сльозами, з фіолетовими синцями на руках, із порваною сукнею та порожнім поглядом. Я клав її голову собі на коліна, прикладав до ран холодні компреси, намагався полегшити біль. Та найважчими були не синці й не садна— найважчими були ті рани, що не загоювалися, ті, що залишалися всередині.

Так ми і стали друзями. Двоє дітей, покинутих у цьому величному, але холодному будинку. Нас об’єднувало горе і спільна жага до знань. У батьковій бібліотеці, запилених залах, де стояли сотні книжок, ми знаходили прихисток. Там, серед старих томів із медицини, ми вивчали людське тіло, будову кісток, способи лікування хвороб та травм. Ми не просто тікали у цей світ знань— ми шукали спосіб рятувати себе, один одного, хоч когось.

Вона не боялася крові, не здригалася від шрамів. У її руках було щось дивовижне— коли вона торкалася обпеченої шкіри чи збитих у кров кісточок, біль наче слабшав. А я… я вчився поруч із нею, мовчки, вперто, жадібно ковтаючи кожне слово з книг, кожну її думку.

Ми виросли не просто друзями— ми стали одне для одного спасінням. Але чи могли двоє зламаних людей врятувати самих себе?
На дворі був 1945-й. Війна.

Я вже виріс і розумів— мені нікуди йти. Але й залишатися на хлібі в господаря не хотілося. Я більше не був безпорадним хлопчиськом. Тому просто зібрав речі й пішов.

Не було ні цілі, ні плану. Просто крок за кроком— до війська, до фронту, туди, де не треба було ні минулого, ні майбутнього. Тільки зброя, кров і безкінечне сьогодення.

Як би я не хотів цього, Амелія теж тікала— від болю, від батька-тирана.

Вона взяла з собою лише свої знання та сильний дух і пішла медсестрою. Я розумів її вибір, але це не робило розлуку легшою.

Так наші душі розірвалися. На цілих пів року. На цілу вічність.

Зимова ніч, загублена серед війни

Сніг сипав густо, немов намагався сховати від світу все те пекло, що творилося навколо. Було холодно, до кісток, до самого серця. Ми отримали наказ закріпитися в покинутому селі, чекати підкріплення. Але підкріплення не було.

Їх було багато. Ми— жменька тих, хто вижив. Хтось молився, хтось затискав у руці кулемет, хтось просто дивився в темряву. Я ж дивився на небо, ніби там можна було знайти відповіді.

Коли почався штурм, не було ні страху, ні думок— лише інстинкти. Вистрілив, укрився, знову вистрілив. Час злився в один суцільний гуркіт. Глухі крики, вибухи, розірвані на шматки мрії.

Я не помітив кулі. Вона влучила в плече, обпекла тіло, змусила його здригнутися. Але не було часу падати. Вони прорвалися. І тоді я побачив хлопця— молодого, зовсім юного, з рушницею, що тремтіла в руках. Його очі були повні жаху.

Він теж помітив мене. Він міг натиснути на курок, я міг. Але на мить ми просто стояли, дивлячись один одному в очі.

Я не знаю, хто перший повівся на звук вибуху, але снаряд, що розірвався поруч, кинув нас обох у сніг. Світ потемнів.

Я прокинувся серед запаху крові й антисептика. Білий світ госпітальної палати засліпив очі. Боліло все, ніби мене знову зібрали докупи.