Глава 2.

°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°
На дворі 1920 рік. Мені п’ятнадцять, і я живу в містечку Гаррітсон, що в окрузі Кроу-Інг. У мене є чотири сестри — дві старші та дві молодші. Часом я не знаю, чи пощастило мені бути єдиним хлопцем у сім’ї, але думаю, що в цьому є свої переваги.

Наші батьки — фермери, тож ми живемо на просторій фермі, де завжди пахне скошеним сіном і свіжоспеченим хлібом. Наш будинок великий, дерев’яний, із широким ґанком і білими фіранками на вікнах. На задньому дворі росте старий дуб, під яким мама любить в’язати, а ми — грати в хованки. Біля будинку — фруктовий сад: яблуні, груші, вишні. Влітку він потопає в зелені, а восени наповнюється духмяним ароматом стиглих плодів.

Мої старші сестри — Еллі та Мері — такі різні, що часом я дивуюся, як вони можуть бути рідними. Еллі, найстарша, спокійна й розважлива, з карими очима та русявим волоссям, яке вона завжди заплітає в тугий вузол. Вона більше допомагає матері: пече хліб, доглядає молодших, вишиває тонкі візерунки на серветках. А Мері — її повна протилежність. Жвава, непосидюча, вона завжди бігає по двору, зручно вбрана в чоловічі штани, які давно списані батьком. У неї веснянки на носі та завжди розпатлане каштанове волосся.

Молодші сестри — Лілі та Сьюзі — ще діти, хоча Лілі вважає себе дорослою. Їй десять, і вона завжди намагається наслідувати Еллі, носити довгі сукні та поводитися стримано. Сьюзі ж усього шість, і вона — наше сонце. Маленька, білява, із великими блакитними очима, вона любить співати й танцювати, а ще — ховатися в копиці сіна, змушуючи всіх нас її шукати.

Батько — чоловік кремезний, із загорілим обличчям і сильними руками, які звикли до важкої праці. Він рідко говорить багато, але коли сміється — то гучно й щиро. Мати — ніжна, але водночас сувора жінка, яка завжди знає, що робити. Вона пахне лавандою й випічкою, а її очі — карі, теплі, мов осіннє листя.

Наша ферма — це не просто земля, це життя. Поля простягаються за пагорби, а худоба — наша гордість. Вранці чути мукання корів, іржання коней та півнячий крик, що будить нас усіх. Влітку тут усе потопає в золоті пшениці, восени — в червоному й помаранчевому листі, взимку — в сніговій ковдрі, яка робить наш будинок ще теплішим.

Навчаюся я вже в старшій школі, але школу люблю не дуже. Ні, не подумайте — мені подобається вчитися, але місця для себе я так і не знайшов. До спортивних секцій мене не беруть через мою комплекцію, у наукових гуртках мені нудно, а художні — не для мене, бо я дуже боюся виступати на сцені.

Але нещодавно сталася подія, яка сколихнула моє життя.
 

Це сталося на початку осені, коли повітря ще тепле, але вже пахне пожовклим листям. До нашої школи прийшла нова учениця — і з першого ж дня всі тільки й говорили про неї.

Вона була не така, як інші. Не так ходила, не так дивилася, ніби існувала окремо від усього навколо. Довге, майже біле волосся спадало на плечі хвилями, а очі… Я ніколи не бачив таких очей. Вони не були ані карими, ані блакитними, ані зеленими — вони змінювали колір, ніби вбирали в себе відтінки неба й сонця. Вона говорила тихо, але коли її голос лунав у класі, всі замовкали, щоб почути.

Вона майже не посміхалася, але від неї віяло чимось… неземним. Легкість, невловимість — здавалося, якщо простягнути руку, вона розчиниться, ніби тінь на воді. Вона не шукала друзів, не намагалася сподобатися, і саме це робило її ще загадковішою.

Одного разу я помітив, як вона стоїть біля вікна, дивлячись на дощ. Довго, не моргаючи, ніби бачила щось, чого не бачив ніхто інший. І тоді мені здалося, що вона знає щось, чого не знаємо ми. Щось важливе. Щось, що могло змінити все.

Я дізнався, що вона живе на сусідній фермі. Її родина переїхала нещодавно, і тепер я розумів, чому раніше ніколи її не бачив.

Того дня ми йшли разом по осінній вулиці. Листя м’яко шаруділо під ногами, повітря було свіже, наповнене запахом вогкого ґрунту й диму від далеких вогнищ. Я не знав, з чого почати розмову, боявся сказати щось не те, але, зрештою, слова знайшлися самі.

— Ти знаєш, що дельфіни можуть спати з відкритими очима? — ляпнув я перше, що спало на думку.

Вона глянула на мене уважно, з ледь помітною усмішкою.

— Так, — відповіла. — А ще вони сплять тільки однією півкулею мозку, щоб не потонути.

Я здивувався.

— Точно! — навіть зупинився від захвату. — І вони можуть розпізнавати себе у дзеркалі, як люди!

— А ще вони розмовляють між собою. Мають власні імена, особливі звуки, якими кличуть одне одного, — її голос був спокійним, але в ньому було щось… захопливе.

— Серйозно? Я не знав…

— Ха! Та що там ці дельфіни! — раптом перебила нас Ліззі, моя подруга, яка завжди йшла зі мною додому. — Я чула, що у нас у річці є сом вагою понад сто кілограмів! Оце справжня історія!

Я кивнув, але майже не слухав. Дивився на неї. Новеньку. Вона не зупинилася, ніби й не чула Ліззі.

— А ще дельфіни можуть відчувати емоції, — продовжила вона. — Вони розрізняють сум, радість, навіть можуть співчувати.

— Як люди… — пробурмотів я, ніби відкриваючи для себе щось зовсім нове.

— Та що ті дельфіни! — Ліззі знову втрутилася, цього разу голосніше. — Ти пам’ятаєш, як ми минулого року знайшли того дикого кролика? Ти ж тоді казав, що він виглядає розумнішим за всіх нас разом узятих!

Я повернувся до неї, трохи розгублений, ніби тільки зараз згадав про її присутність.

— Так, пам’ятаю… — кивнув, але думками був далеко.

Ліззі стиснула губи. Я відчув, що вона чимось незадоволена, але не міг зрозуміти чому.

Я вагався, але все ж таки наважився запитати:

— Дозволь, я проведу тебе додому?

Вона трохи нахилила голову, ніби роздумуючи. Але перш ніж вона встигла відповісти, Ліззі різко втрутилася:

— Та що ти, вона ж уже майже дійшла! Не варто, нам іти в інший бік!

Я зиркнув на неї, роздратовано, але вона лише невинно всміхнулася. Новенька подивилася на нас, а потім спокійно сказала: