Глава 1

°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×°×

Проживаючи своє сьоме життя я і уявити не міг що буду пам'ятати кожну деталь своїх минулих смертей .
І це зводить мене з розуму ,адже щоразу я помирав болісно ,та все одно не можу змінити свою участь .

Перший раз я помер у 1884 році рівно на своє двадцятиріччя .Пам'ятаю купу гостей ,ошатне свято ,яке організували мої батьки , Девід та Хлоя Свенсон .Пам'ятаю неймовірно гарний  торт  ,задуті свічки ,перший шматок звичайно для іменника ,а потім падіння , очі гостей і батьків повні жаху і чорну тінь яка покидала святкову залу .
... Спершу я відчув, як язик обпікає дивний присмак—металевий, гіркий, ніби залізо розчинили в цукрі. Хотів ковтнути, але горло звело судомою, а з-під грудей піднялася хвиля гарячого болю.

Мої пальці мимоволі стиснули край святкового столу, келих з вином вислизнув із рук і розбився об підлогу. У вухах загудів низький, задушливий звук, схожий на дзвін церковних дзвонів десь у далечині. Ноги підкосилися. Світло люстр розпливалося перед очима, і кожен рух залишав за собою тягучий слід, наче я спостерігав усе крізь воду.

Живіт вивернуло болем, легені судомно хапали повітря, та з кожним ковтком здавалося, що дихати стає тільки важче. Щось гаряче підступило до горла—чи то жовч, чи то кров. Я спробував крикнути, але з губ зірвався лише хрип.

Перед очима заплямовано-мутним маревом пропливали обличчя гостей—перелякані, з жахом відступаючі назад. Очі матері блищали слізьми, батько застиг, ніби не вірив тому, що бачить.

А потім—тьма. Останнє, що я побачив, перш ніж зануритися в безмежну пітьму, була чорна тінь, що ковзала між людьми до виходу. Тінь, яка цього дня прийшла за мною.
Мене ховали у сімейному склепі Свенсонів, у глибині старого кладовища, де мовчазні ангели з мармуру дивилися в нікуди, а вітер носив запах в’янучих лілій.

Труна була важка, добротна, з темного червоного дерева, оббита зсередини білим атласом. Мої холодні пальці, складені на грудях, стискали букет чорних троянд—останній подарунок матері. Вона стояла поруч, у довгій жалобній сукні, тримаючись за руку батька, хоча її тонкі плечі все одно тремтіли. Очі, колись такі живі, тепер були виснажені, порожні.

Дощ ледь накрапав, залишаючи крихітні краплини на чорних парасольках присутніх. Вони не плакали—лише дивилися, мовчки, з якимось напруженим страхом. Чи справді вони оплакували мене? Чи, може, боялися, що смерть, яка так раптово забрала мене, прийде і за ними?

Коли труну почали опускати в землю, мотузки стисли боки кришки, і на мить здалося, що вона трісне від цього тиску. Земля під ногами була м’яка від вологи, ніби теж чекала, поки мене поглине. Священник тихо читав молитви, його голос лунав глухо, ніби крізь товщу води.

А потім—перший удар. Лопата розсипала грудки сирої землі по кришці труни, і цей звук—глухий, моторошний, важкий—пробився крізь мою смерть.

Я не міг кричати. Не міг боротися. Але, Боже, якби міг, я би закричав. Бо навіть у тій темряві, навіть у тій пітьмі я вже знав—це тільки початок.
Після мого поховання в домі Свенсонів оселилася тиша. Не просто скорботна мовчанка, а щось глибше, страшніше—ніби смерть, яка забрала мене, залишила за собою порожнечу.

Мати більше не виходила з дому. Вона проводила години в моїй кімнаті, сидячи на краю ліжка, ніби я ось-ось повернуся. Її волосся, ще недавно густе й темне, за кілька місяців посивіло, а очі, що завжди світилися теплом, стали мутними, як у людини, яка втратила сенс життя.

Батько, навпаки, намагався жити, як раніше. Він ходив на зустрічі, займався сімейним бізнесом, влаштовував прийоми. Але всі бачили, що він змінився. Його постава більше не була такою гордою, а у виразі обличчя з’явилося щось надламане. Вночі він довго не спав, а коли все ж засинав, прокидався від жахливих кошмарів. Слуги розповідали, що іноді він блукав будинком, шепочучи моє ім’я.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував.

Одного ранку мати не вийшла з кімнати. Коли її знайшли, вона лежала на ліжку в моїй кімнаті, в тій самій чорній сукні, в якій була на похороні. На столику поруч стояв порожній флакон з-під снодійного, а в руках вона стискала мою дитячу іграшку—маленького плюшевого ведмедя. Вона пішла до мене, бо життя без сина стало для неї нестерпним.

Батько пережив її лише на кілька місяців. Кажуть, що він занадто багато пив, що серце не витримало, але я знаю правду. Він не хотів жити без нас.

І коли його поховали поруч із матір’ю, я відчув, що наша історія тут закінчилася.

Але моя—ні.

Другий раз мені довелося розпрощатися з життям у 1905 році. Я був моряком-дослідником, і моє життя обірвалося в холодних водах Північного Льодовитого океану.

Я не встиг побачити, хто це зробив. Лише відчув, як дужа рука вп’ялася в мою спину, а потім різкий поштовх. Палуба корабля раптом зникла з-під ніг. Світ розділився на «до» і «після».

Я падав. Спершу повільно, ніби час розтягнувся, як старий вітрильник у штиль. Вітер свистів у вухах, а зорі над головою здавалися далекими і байдужими. У грудях ще жевріла надія, що це помилка, що ось-ось я зачеплюся за поруччя, що хтось ухопить мене за руку… Але ні.

Вода зустріла мене жорстоко. Вона не прийняла мене, не огорнула, як матір, а вдарила, розпорюючи шкіру тисячами голок. Морозний океан жадібно вгризся в мене, висмоктуючи тепло, волю, саме життя.

Я спробував вдихнути – і замість повітря легені наповнив пекучий холод. Вода проривалася в мене, витісняючи все людське, залишаючи лише страх, біль, інстинкт боротьби. Але боротьба була марною.

Світло над поверхнею блідло, мов розмитий слід сонця у крижаних хвилях. Руки більше не слухалися, тіло ставало важким, мовби хтось прив’язав до мене вантаж.

Я згадував… Я згадував гаряче сонце над тропіками, сміх товаришів, шум вітру в парусах. Згадував матір. Як вона чекала мене біля порога, вдивляючись у море.

Темрява поглинула мене. Голос океану, що шепотів на дні світу, став останнім, що я почув.
На палубі корабля стояла темна тінь. Висока, нерухома, вона зливалася з ніччю, ніби сама була її частиною. Вітер з океану рвався крізь вітрила, свистів у снастях, та тінь не рухалася. Вона дивилася вниз, у темні хвилі, що змикалися над тілом.