Пролог

Від передчуття у мене аж перехоплювало подих. Я чекала цього так довго, мабуть, ще з першої нашої зустрічі. Ми відразу закохалися одне в одного. Це було щось на грані фантастики. Ми розуміли одне одного з пів слова, завжди вгадували вподобання кожного та беззаперечно розуміли, що і кого дратує. Я добре памʼятала, що у нього жахлива алергія на цитрусові. А він прекрасно знав, як сильно я ненавиджу арахіс. Наші стосунки були як прекрасний сон. І я точно знала, що він мій єдиний та на все життя. Тому сьогодні, коли він відмінив нашу зустріч через якісь «термінові» справи, спочатку я дуже розчарувалась. Але за деякий час він подзвонив мені. Хоч я і не встигла підняти слухавку, а більше дзвінків не було, та я знала на всі сто, що саме має відбуватися. Тому навіть не думаючи, швидко замовила таксі та поїхала до нього. Руки тремтіли та намокли. Таксист їхав чомусь дуже повільно і це мене злило, бо на дорозі інших машин практично не було. Потім врешті ми зупинились біля потрібного мені підʼїзду і я обережно вийшла з авто. Підняла очі догори та побачила, що в його квартирі світиться світло. Отже він точно чекає мене. Я стримано дочекалась на ліфт і вже перед дверима його квартири мене охопило ще більше хвилювання. Бо переступивши цей поріг моє життя точно зміниться. І лише на краще. І наше з ним кохання буде вічним. Я витягла свої ключі, звісно ж вони у мене були, та відчинила двері. Але яким було моє здивування, коли вони виявились незамкненими. Я повільно натисла на ручку дверей та почала відчиняти. Звісно ж, я очікувала побачити повсюди пелюстки троянд, свічки, романтичну музику… Але квартира виявилась порожньою. Я голосно покликала його, проте відповіді не було. Потім я обійшла всі кімнати, кухню, але чоловіка так і не було. Можливо він поспіхом кудись вийшов? Про щось забув? Ця думка гріла мою душу, поки я не зазирнула до ванної кімнати. І тоді в моїх жилах просто застигла кров, наче замість неї в мене залили крижану воду. Я закричала та різко опустилась на підлогу. Він лежав на плитці обличчям донизу. Мабуть, хотів прийняти душ, бо був лише в одних трусах. Поряд лежав телефон, де були мої пропущені дзвінки… Його шкіра вже набула легкого сіро-жовтого відтінку. Але я не хотіла це усвідомлювати. Я почала говорити до нього, погладила по голові… Торкнулась щік, які були вже холодними та ніби пластмасовими. До мене ще не доходило те, що сталося. Я не могла в це повірити. Та все ж сльози рікою полились з моїх очей. Невже це реальність? Невже мій коханий помер… Але чому, що могло з ним статися? Ридаючи, я дістала свій телефон та подзвонила в поліцію, в швидку… Чомусь я точно знала, що потрібно робити, хоч і в грудях колюче пекло та було важко дихати. Я повільно нахилила голову та поцілувала кохано в скроню. Він виглядав так, наче просто спить. Спокійний вираз обличчя та заплющені очі. Проте якби не цей льодяний поцілунок… На деревʼяних ногах я вийшла з тієї ванни та пройшла у вітальню, щоб дочекатися всіх служб. Я повільно опустилась на крісло, що було біля столу та вперла голову до руки, продовжуючт плакати. Мені здавалося, що це все не зі мною. Що це страшний сон. Але коли все ж підняла голову в пошуках серветки, то мій погляд зупинився на білому конверті, що акуратно лежав на краю столу. Я взяла його до рук і там акуратними буквами було виведено «Вероніці». Серце спочатку перестало битись, а потім затріпотіло з шаленою швидкістю. Я швидко відкрила конверт і дістала звідти невеликий папір, складений удвоє. Це був лист. І я почала читати його. І в цей же момент я почула, як відчинились двері. В кімнаті зʼявилась дівчина. Я підняла голову і побачила, що вона була одягнена в червоний светр. То ж сприйняла за медика.

— Перепрошую… а ви хто? — заговорила та дівчина, але я чомусь не звернула на неї увагу. Бо була захоплена читанням.

«Дорога Вероніка. Наші стосунки були прекрасними. Ми були прекрасними закоханими, чудовою парою. Я був справді щасливим, сподіваюсь, що ти теж. Розумію, що ти чекала на певне продовження далі, розраховувала на мене. Але… я мушу зізнатись тобі. Сподіваюсь, що ти відреагуєш спокійно і спробуєш зрозуміти. Так, знаю, що це найкраще було б сказати при зустрічі. Але зізнаюсь, я боюсь. Мені насправді боляче теж. Я повів себе як останній козел по відношенню до тебе. То ж ти заслуговуєш на краще. У мене є інша. Вже досить давно. Це закрутилось випадково, але я закохався в неї. Тому я бажаю тобі лише щастя. Вероніко, я впевнений, ти обовʼязково знайдеш своє щастя. Але не дзвони мені більше, не пиши, не шукай зустрічей. Це останні мої слова для тебе. У нас буде далі різне життя. Дякую тобі за все»

Я просто заклякла… Особливо після «це мої останні слова»… Мене почало трясти і мені здавалося, що це просто якийсь тупий жарт. Але він мертвий. І не відповість більше на жодне моє питання. Я підірвалася з місця, продовжуючи тримати той дурний лист. І побачила, що та дівчина й досі стоїть в дверях кімнати. Здається, вона не зовсім лікар. А точніше зовсім не лікар.

— Вибачте, — я відклала лист на стіл, — ви щось хотіли?

— Так, — вона була напружена, — ще раз запитати, хто ви така? І що тут робите?

— Я… Вероніка. А ви?

— О, то це ви, — вона різко посміхнулась, — ви його сестра.

— С-сестра? — я вражено підняла обидві брови, бо ніякого брата у мене нема.

— Так. Він часто розповідав про вас. Я навіть бачила ваші фото разом.

— Що ви верзете? — я підійшла ближче до дівчини, але вона була такою спокійною, що аж стало страшно.

— А де Віктор? Може вийшов кудись? Ми мали сьогодні з ним зустрітися…

— З Віктором? — я покліпала, відганяючи сльози… Але потім до мене дійшло. Все дуже різко і точно дійшло.

— Ну так, — вона натягнула посмішку, — не знаю, чи він казав вам. Та я точно впевнена, що сьогодні мав зробити мені пропозицію. Це так хвилююче…

— Хвилююче…— я скривилась. І в той же момент до квартири зайшли медики та поліція.

— Добрий вечір, — заговорив один з лікарів, — співчуваю вам. То ж… Де… де тіло?