12. Гарячка

Після того як адреналін від пережитого страху почав поступово вивітрюватися з моєї крові, тіло накрила хвиля глибокої, неконтрольованої слабкості. Тепло від каміна у вітальні, яке ще годину тому здавалося таким рятівним, раптом перестало гріти. Озноб зароджувався десь глибоко всередині, у самих кістках, змушуючи мої плечі дрібно тремтіти навіть під шаром щільного вовняного пледа. Марк одразу помітив цю зміну. Він не став ставити зайвих запитань, а просто знову підхопив мене на руки та обережно поніс на другий поверх, до моєї спальні.

Кімната зустріла нас приємною напівтемрявою. Пані Оксана завбачливо розтопила кахельну піч, тому простір був наповнений ароматом сухих березових дров та легким запахом лаванди, пучки якої висіли біля вікна. За товстим склом продовжував вирувати осінній шторм. Вітер кидав пригорщі дощових крапель на шибки, але цей звук лише підкреслював відчуття безпеки всередині будинку. Марк опустив мене на ліжко, підклав під травмовану ногу м'яку подушку та накрив мене важкою пуховою ковдрою.

— Вам потрібно випити чай із малиною та спробувати заснути, — його голос звучав спокійно, але в очах все ще читалася прихована тривога.

Проте заснути я не змогла. Ближче до опівночі температура мого тіла почала стрімко зростати. Гарячка наступала швидко, немов розплавлюючи мій розум та позбавляючи залишків сил. Кімната то звужувалася до розмірів тісної коробки, то розширювалася до безкінечност; мені було неймовірно холодно, але водночас шкіра палала вогнем. Дихання стало переривчастим, а кожен вдих давався з помітним зусиллям.

Пані Оксана принесла термометр, і цифри на електронному дисплеї змусили її стурбовано похитати головою. Вона метушилася біля ліжка, намагаючись напоїти мене трав'яним відваром, але я ледве могла розімкнути пересохлі губи. Зрештою, Марк м'яко торкнувся плеча економки, зупиняючи її рухи.

— Ідіть відпочивайте, пані Оксано, — сказав він тоном, який не терпів заперечень. — Ви сьогодні і так занадто багато хвилювалися. Я залишуся тут і подбаю про неї.

Коли за економкою зачинилися двері, Марк присунув до самого ліжка глибоке крісло. У світлі єдиної настільної лампи, накритої абажуром кольору топленого молока, його профіль здавався висіченим із каменю. Але його рухи були сповнені такої обережності, якої я ніколи не очікувала від цього чоловіка. Він приніс із ванної кімнати глибоку керамічну миску з прохолодною водою та кілька чистих лляних рушників.

Зануривши тканину у воду, він ретельно її віджав. Звук води, що стікала назад у миску, діяв заспокійливо. Марк схилився наді мною і поклав вологий компрес на мій палаючий лоб. Відчуття прохолоди було настільки блаженним, що я мимоволі тихо зітхнула, заплющуючи очі.

— Все добре, Злато, — його голос лунав приглушено, ніби крізь товщу води. — Це просто застуда після переохолодження. Ми з цим впораємося.

Ніч тягнулася нескінченно довго. Гарячка сягнула свого піку десь о другій годині. Мій розум почав балансувати на тонкій межі між реальністю та сном, я впала в стан марення, де події минулого дня змішувалися зі старими страхами. Мені здавалося, що я знову лежу на дні темного яру, а навколо мене клубочиться густий, задушливий туман; дерева простягали до мене свої гілки, намагаючись утримати в цьому холодному полоні. Я метушилася на ліжку, плутаючись у ковдрі, та уривчасто шепотіла слова, які сама ледве розуміла.

Я бурмотіла, що цей жовтень справді виявився похмурим, що я не зможу вибратися з цього саду, що дощ ніколи не закінчиться. Тривога стискала моє серце, перетворюючись на майже фізичний біль. Я хотіла втекти від цих тіней, але власне тіло мене не слухалося.

І саме тоді, крізь пелену страху та жару, я відчула його.

Марк не намагався розбудити мене або зупинити мій потік незв'язних слів, він просто взяв мою простягнуту руку. Його міцні, гарячі пальці переплелися з моїми — надійний, заземлюючий дотик. Він тримав мою долоню так обережно, але водночас так впевнено, ніби передавав мені частину своєї власної життєвої сили.

— Я тут, — шепотів він, схиляючись до самого мого обличчя. — Немає ніякого туману. Ти в безпеці, у своєму ліжку. Ніхто тебе не залишить. Я тримаю тебе.

Ці слова діяли краще за будь-які ліки. Його присутність стала тим маяком, який допоміг моїй свідомості знайти шлях із темряви. Я перестала кидатися на подушках, хоча жар усе ще випалював мене зсередини. Моя рука інстинктивно стиснула його пальці, шукаючи порятунку, і він жодного разу не спробував звільнитися — навпаки, він продовжував сидіти поруч, злегка поглажуючи мою шкіру великим пальцем. Цей ритмічний, заспокійливий рух змусив моє прискорене серцебиття поступово сповільнитися.

Коли компрес на моєму лобі нагрівався, Марк другою рукою спритно міняв його. Він знову і знову опускав тканину у воду, викручував її та прикладав до моєї шкіри. Кожен його рух був вивіреним, наповненим глибокою турботою. У цій нічній тиші, під акомпанемент осіннього дощу за вікном, між нами створювався особливий зв'язок. Це була та форма близькості, яка не потребує пояснень чи гучних зізнань. Він просто був поруч у момент моєї найбільшої вразливості, захищаючи мій сон від привидів минулого.

Години минали. Темрява за вікном почала густішати, готуючись поступитися місцем світанку. Вітер нарешті вщух, і дощ перетворився на рівномірне, заколисуюче шарудіння. У кімнаті панував абсолютний затишок. Світло від настільної лампи вихоплювало з напівтемряви контури старовинних меблів, відбивалося на кахлях теплої печі та падало на обличчя чоловіка, який не зімкнув очей ані на хвилину.

Марк продовжував чергувати біля ліжка. Він час від часу поправляв ковдру, перевіряв мою температуру, торкаючись губами моєї скроні, і не випускав мою руку зі своєї. Його дихання було рівним, а погляд залишався зосередженим на мені. У його поставі відчувалася втома, але він навіть не намагався відкинутися на спинку крісла, щоб перепочити. Він охороняв мій спокій із тією ж відданістю, з якою колись рятував свої сади від морозів.