11. Порятунок

Темрява наповзала на старий яр повільно, але невідворотно. Густий туман, який ще годину тому здавався мені казковою декорацією, тепер перетворився на щільну вогку ковдру, що ізолювала мене від усього світу. Дощ нарешті стих, залишивши по собі лише дрібну, мжичкувату суспензію у повітрі. Кожна гілка дуба, під яким я сиділа, важко схилялася до землі, раз у раз скидаючи на мене холодні краплі. Я сильніше притиснулася спиною до шорсткої кори дерева, намагаючись зберегти залишки тепла.

Десь вдалині, крізь ватну тишу туману, почувся звук. Спочатку це був лише глухий хрускіт хворосту. Я напружила слух, затамувавши подих, звук повторився — цього разу ближче і значно різкіше. Хтось швидко йшов через сад, не розбираючи дороги, ламаючи сухі гілки і розсуваючи кущі.

— Злато!

Це був голос Марка, але він звучав зовсім не так, як зазвичай: у ньому не залишилося ні краплі тієї вивіреної стриманості, з якою він віддавав накази, чи тієї м'якої впевненості, яка лунала під час наших вечірніх розмов біля каміна. Він кликав мене з таким відчаєм, що в мене перехопило подих.

— Марку! — спробувала крикнути я, але мій голос пролунав надто тихо, захрипнувши від холоду. Я відкашлялася і спробувала знову, вклавши в цей вигук усі сили: — Я тут! Внизу, біля яру!

Попереду, за стіною туману, заметушився яскравий промінь потужного ліхтаря. Він гарячково нишпорив по деревах, вихоплюючи з темряви мокрі стовбури та пожовкле листя. Почулися важкі квапливі кроки. Марк буквально вилетів на край яру, ледь не втративши рівновагу на слизькій глині. Промінь ліхтаря вдарив мені прямо в очі, змусивши примружитися.

— Злато... Господи!

Він не став шукати безпечного спуску. Марк просто з'їхав по крутому схилу вниз, ігноруючи бруд і мокре коріння. За секунду він уже був біля мене, відкинувши ліхтар убік. Його дихання було рвучким, груди важко здіймалися, а на зазвичай спокійному обличчі застиг вираз такого відкритого страху, що я мимоволі потягнулася до нього.

Він упав на коліна прямо в мокрий мох і миттєво обхопив моє обличчя своїми гарячими долонями. Його пальці тремтіли.

— Ви живі. Ви цілі, — швидше стверджував, ніж запитував він, вдивляючись у мої очі з такою інтенсивністю, ніби намагався прочитати в них усі мої думки. — Я шукаю вас уже більше години. Коли я повернувся і побачив, що вас немає, а надворі така злива... Я думав, що збожеволію.

— Я просто заблукала, — прошепотіла я, відчуваючи, як від його дотику по моєму тілу розливається хвиля рятівного тепла. — Туман насунувся так несподівано. А потім я послизнулася на корінні. Здається, я підвернула ногу.

Марк різко опустив погляд на мої черевики. Його руки швидко, але напрочуд обережно обмацали мою праву щиколотку. Я тихо засичала, коли його пальці торкнулися набряклого суглоба.

— Тільки вивих, перелому немає, — його голос почав повертати свої звичні, впевнені нотки, хоча дихання все ще залишалося прискореним.

Він миттєво підвівся, зняв із себе своє щільне кашемірове пальто і, не слухаючи моїх слабких заперечень, накинув його мені на плечі. Пальто зберегло тепло його тіла і пахло тим самим знайомим, заспокійливим ароматом кедра та свіжого дощу. Цей запах остаточно розвіяв мій страх. Я загорнулася в щільну тканину, відчуваючи, як мене перестає бити дрібний озноб. Марк залишився в одному тонкому светрі, але, здавалося, зовсім не помічав холоду.

— Обхопіть мене за шию, Злато, — скомандував він, схиляючись наді мною.

Я слухняно закинула руки йому на плечі, відчуваючи під тканиною його светра напружені, тверді м'язи. Марк підсунув одну руку під мої коліна, а іншу — під спину, і легко, без жодного видимого зусилля, підняв мене з землі. Я опинилася в його впевнених обіймах, притиснута до його широких грудей.

Дорога назад здавалася мені чимось нереальним. Туман продовжував клубочитися навколо нас, створюючи ілюзію повної ізоляції, але мені ще ніколи не було так безпечно. Марк крокував упевнено, ніби бачив цей сад із заплющеними очима. Його серце билося рівно і сильно прямо біля мого вуха, і цей ритм заспокоював мене краще за будь-які слова.

Я сховала змерзлий ніс у комір його пальта і заплющила очі. Кожен його крок відлунював у моєму тілі легким погойдуванням. Я відчувала тепло його дихання, коли він зрідка нахиляв голову, щоб перевірити, чи все зі мною гаразд. Між нами більше не було жодних перешкод, жодних надуманих правил чи соціальних дистанцій. Залишилися тільки чоловік, який кинувся на допомогу попри власні страхи, і жінка, яка беззастережно довірила йому своє життя.

— Вам не важко? — тихо запитала я, коли ми проминули стару яблуню з роздвоєним стовбуром.

Марк лише міцніше притиснув мене до себе, і я відчула вібрацію його грудної клітки від короткого смішка.

— Ви важите не більше, ніж кошик із тими яблуками, які ми рятували від морозу. Я міг би нести вас так до самого міста. Тільки не засинайте, Злато, ми вже майже на місці.

Незабаром крізь білу пелену пробилися розмиті плями теплого світла. Це були вікна маєтку. Будинок стояв на пагорбі, ніби маяк серед осіннього моря туману. На ґанку, нервово ламаючи руки, стояла пані Оксана. Побачивши нас, вона сплеснула в долоні й кинулася відчиняти масивні вхідні двері.

Щойно Марк переступив поріг, нас огорнула хвиля неймовірного, густого домашнього тепла. У повітрі пахло запеченим гарбузом і сухими дровами. Барон, який спав біля каміна, миттєво підскочив і з радісним скигленням почав крутитися біля наших ніг.

Марк не зупинився в коридорі — він поніс мене прямо до вітальні, де у великому кам'яному каміні вже весело палахкотів вогонь. Він надзвичайно дбайливо опустив мене на м'який диван, що стояв найближче до джерела тепла.

— Пані Оксано, принесіть аптечку, рушники та гарячий чай! — швидко кинув він економці, яка метушилася поруч.

Сам Марк опустився на одне коліно біля дивана. Він не звертав уваги на те, що його власний одяг промок, а волосся злиплося від дощу; його зосереджений погляд був прикутий до мене. Він обережно, міліметр за міліметром, розшнурував мій мокрий черевик і стягнув його з травмованої ноги. Потім стягнув вологу шкарпетку. Дотик його гарячих пальців до моєї змерзлої шкіри знову викликав знайомий трепет.