9. Поїздка до міста

Ранок після нічних заморозків видався напрочуд ясним і прозорим. Сонце, хоч і не гріло по-літньому, щедро заливало маєток золотистим світлом, змушуючи вкриту інеєм траву виблискувати тисячами крихітних діамантів. Я стояла біля вікна своєї кімнати, тримаючи в долонях горнятко кави. Усередині все ще розливалося тепло від учорашнього вечора біля печі, коли крижана броня Марка остаточно дала тріщину.

Сьогодні ми мали вирушити до районного центру. Пані Оксана ще вчора склала довгий список необхідних припасів: від борошна та спецій для моїх яблучних пирогів до дрібних інструментів, які Марк використовував для ремонту сараю. Раніше він їздив у місто виключно сам, уникаючи будь-якої компанії, проте сьогодні, за сніданком, він несподівано поклав ключі від авто на стіл і коротким, але теплим тоном запропонував мені поїхати з ним.

Спускаючись сходами, я накинула на плечі своє бежеве пальто і щільніше замотала на шиї вовняний шарф. Барон, який мирно дрімав на килимку, ліниво підняв голову і махнув хвостом на знак прощання.

Марк чекав мене біля позашляховика. На ньому було темне кашемірове пальто, яке ідеально підкреслювало широку лінію плечей. Помітивши мене, він відчинив пасажирські дверцята. Його рухи були плавними, а в темних очах більше не було тієї колючої ворожості, з якою він зустрічав мене в перші дні.

— Готові до повернення в цивілізацію, Злато? — запитав він, коли я сіла на м'яке шкіряне сидіння.

— Сподіваюся, цивілізація готова до нас, — посміхнулася я у відповідь.

Дорога до містечка пролягала крізь густий осінній ліс. Ми їхали мовчки, але це була дуже комфортна, м'яка тиша. За вікном миготіли багряні крони кленів, а колеса тихо шаруділи по сухому асфальту. Я крадькома розглядала профіль Марка: зосереджений погляд, чітка лінія підборіддя, впевнені пальці, що легко стискали кермо. Здавалося, він теж відчував цю нову атмосферу між нами і насолоджувався нею не менше за мене.

Містечко зустріло нас гомоном і яскравими барвами. Центральна площа була заставлена дерев'яними ятками, де місцеві фермери продавали гарбузи, баночки з медом і в'язанки сушених трав. Повітря пахло димом, смаженими каштанами та сирістю старої бруківки.

Марк дістав із кишені список пані Оксани, і ми поринули у вир ринкової метушні. Це було незвично — бачити його тут, серед галасливого натовпу. Він завжди здавався мені відлюдником, прив'язаним до своїх старих книг і мовчазного саду, але зараз він впевнено орієнтувався між рядами, вітався з деякими продавцями й торгувався за мішки з цукром із таким спокійним авторитетом, що я мимоволі замилувалася.

Я йшла поруч, вибираючи палички кориці та мускатний горіх. Коли натовп ставав надто щільним, Марк непомітно опинявся за пів кроку від мене, захищаючи від випадкових поштовхів перехожих. Його міцна долоня кілька разів лягала мені на спину, м'яко скеровуючи в потрібний бік. Від цих коротких, на перший погляд випадкових дотиків, по шкірі пробігали приємні сироти.

Коли багажник автомобіля був заповнений коробками й пакетами, осінній холод почав пробиратися під мій шарф, а небо поступово затягнуло сизуватими хмарами, обіцяючи післяобідній дощ.

— Ви змерзли, — ствердно мовив Марк, уважно подивившись на моє зблідле обличчя і почервонілий ніс. — Нам потрібна кава. Тут за рогом є непогана кав'ярня.

Він не чекав заперечень — просто взяв мій лікоть і повів вузькою вуличкою, вимощеною потертою цеглою.

Кав'ярня виявилася крихітною, але неймовірно затишною. Дзвіночок над дверима мелодійно дзеленькнув, сповіщаючи про наш прихід. Усередині пахло свіжозмеленими зернами, карамеллю та теплою випічкою; за скляною вітриною красувалися пишні круасани, а вздовж вікон стояли високі барні стільці.

За стійкою стояв високий, блакитноокий бариста років двадцяти п'яти. На ньому був стильний джинсовий фартух, а обличчя прикрашала широка, майже голлівудська усмішка. Побачивши нас, він одразу випростався, і його погляд блискавично сфокусувався на мені.

— Доброго дня! — привітався він напрочуд бадьорим голосом. — Чим можу зігріти таку чарівну гостю в цей похмурий день?

Я підійшла до стійки, знімаючи рукавички. Марк зупинився трохи позаду, дістаючи гаманець.

— Мені, будь ласка, лате з карамельним сиропом, — ввічливо посміхнулася я. — І чорний еспресо без цукру.

Бариста спритно підхопив паперовий стаканчик. Його очі з хитринкою блиснули з-під світлого чубчика.

— Карамельний лате для найсолодшої дівчини, — промуркотів він, нахиляючись через стійку трохи ближче, ніж вимагала звичайна ввічливість. — Я вас раніше тут не бачив. Таку щиру усмішку неможливо забути. Ви щойно переїхали в наше містечко?

— Я тут лише тимчасово, по роботі, — відповіла я, відчуваючи легку незручність від його нав'язливої уваги.

Бариста розвернувся до кавомашини, але продовжував говорити, періодично зиркаючи на мене через плече.

— Тимчасово? Яка прикрість. Я б із задоволенням показав вам найкращі місця нашого міста. У нас є чудовий парк біля озера. Може, якось вип'ємо кави після моєї зміни? Я можу записати свій номер на вашому стаканчику.

Він підморгнув мені, тримаючи в руці чорний маркер. Харизматичний власник — або ж працывник —закладу відверто залицявся, зовсім ігноруючи присутність іншого чоловіка.

Я не встигла придумати ввічливу відмову, як простір поруч зі мною раптово ущільнився. Марк зробив крок уперед. Він не сказав жодного грубого слова, не підвищив голосу, але атмосфера в кав'ярні миттєво змінилася. Температура повітря ніби впала на кілька градусів.

Він сперся передпліччям на дерев'яну стійку, закриваючи мене собою від надто зацікавленого погляду баристи. Його темні очі звузилися, перетворившись на дві холодні безодні.

— Два напої, — низьким, вібруючим голосом промовив Марк. — Без номерів телефонів, без екскурсій. І бажано, щоб кава була гарячою.

Бариста здригнувся. Усмішка миттєво зникла з його обличчя, коли він зустрівся з важким поглядом Марка. Хлопець нервово ковтнув і поспішно відклав маркер.