8. Гарячий чай

Важкі дубові двері маєтку зачинилися за нашими спинами, відсікаючи морозне осіннє повітря та густий дим яблуневого саду. У передпокої панувала напівтемрява, але після темряви надворі це місце здавалося справжнім острівцем порятунку. Ми зупинилися на килимі, намагаючись струсити залишки інею та попелу з взуття. Барон одразу ж рушив до свого м'якого кошика біля стіни, повернувся кілька разів навколо власної осі й із задоволеним зітханням улігся на підстилку, ткнувшись носом у кудлаті лапи.

Я важко зітхнула, спираючись спиною на прохолодну стіну коридору. Втома, яка увесь цей час приховувалася за адреналіном та нічною роботою, тепер хвилею накрила мене. Мої ноги здавалися важкими, а пальці на руках остаточно втратили чутливість, перетворившись на занімілі крижинки. Проте всередині розливалося дивовижне відчуття виконаного обов'язку. Ми це зробили. Ми врятували врожай, не давши морозу знищити працю багатьох років.

Марк поставив кошики з яблуками біля стіни. Вони видавали запашний солодкуватий аромат, який одразу наповнив увесь передпокій, втім, сам господар маєтку не поспішав розслаблятися. Він швидко розстебнув свою куртку, скинув її на вішалку й подивився на мене. Його обличчя все ще було вимазане сажею, а на лобі блищали дрібні крапельки поту, які швидко висихали в прохолоді коридору.

— Ходіть на кухню, Злато, — мовив він, і його голос пролунав хрипко у тиші порожнього будинку. — Негайно. Вам треба зігрітися, поки ви остаточно не захворіли.

Я слухняно кивнула, крокуючи за ним теплом нагрітого коридору. Светр Марка, що все ще висів на моїх плечах, зберігав його запах, і ця деталь дарувала мені дивне відчуття захищеності.

Кухня зустріла нас глибокою, затишною напівтемрявою, яку розбивало лише блідо-жовте світло від невеличкої латунової лампи на столі. Тут пахло сушеними травами, печеними яблуками та деревним вугіллям. У кутку кухні стояла масивна старовинна піч, фанерована білою керамічною плиткою. Вона все ще віддавала приємне тепло, накопичене за день, коли пані Оксана готувала обід.

Марк одразу підійшов до печі, перевірив заслінку й кинув у вогонь кілька дрібних сухих полін, щоб роздмухати згасаюче вугілля. За кілька хвилин усередині весело затріщало полум'я, відкидаючи на дерев'яну підлогу яскраві відблиски теплого світла.

— Сідайте сюди, — Марк указав на дерев'яну лаву поруч із піччю, вкриту м'якою вовняною доріжкою.

Я опустилася на лаву й пригладила рукава його светра. Мої руки тремтіли так сильно, що я не могла навіть скласти долоні разом. Дрібне тремтіння охопило всі плечі, коли запізніла реакція тіла на багатогодинний мороз нарешті взяла своє. Зуби злегка цокотіли, і я щосили намагалася придушити це тремтіння, щоб не здаватися безпорадною.

— Я зараз поставлю чайник, — мовив Марк, рухаючись по кухні швидко й безшумно.

Він набрав у важкий мідний чайник свіжої води з глека і поставив його на гарячу поверхню печі. Потім дістав із шафи великий керамічний заварник, насипав туди щедру порцію чорного чаю, додав кілька сушених листочків м'яти, чебрецю та дрібно нарізані сушені дольки яблук із корицею. Кожен його рух був сповнений якоїсь природної, неквапливої грації. Я спостерігала за ним, кутаючись у його светр, і відчувала, як поступово розгладжуються зморшки на моєму чолі, а внутрішня напруга починає спадати.

— Ви дивовижна людина, Злато, — раптом сказав він, не повертаючись до мене. Він стояв біля столу, чекаючи, поки закипить вода. — Будь-хто на вашому місці залишився б у теплій кімнаті й спостерігав би за садом із вікна. А ви вийшли в мороз, у темряву, і працювали кілька годин поспіль без жодної скарги.

— Я просто бачила, як це важливо для вас, — тихо відповіла я, намагаючись підкотити задовгі рукава, які постійно сповзали на занімілі пальці. — Ці дерева — частина вашої родини. Якби я залишилася в будинку, я б не змогла спокійно спати, знаючи, що ви там один проти цього холоду.

Марк обернувся. У світлі лампи його обличчя здавалося м'якшим, а погляд був позбавлений тієї холодної суворості, яка лякала мене в перші дні нашого знайомства. Він повільно підійшов до печі й опустився на лаву поруч зі мною.

Вода в чайнику забурлила, заливаючи кухню тихим шумом пари. Марк швидко підвівся, залив окріп у заварник і накрив його лляним рушником, щоб чай як слід настоявся. Повітрям миттєво розлився запашний аромат трав, кориці та солодких яблук. Це був справжній запах затишної осені, який огортав спокоєм і створював відчуття повного захисту від зовнішніх негараздів.

Повернувшись до лави, Марк подивився на мої руки: я саме намагалася розтерти свої пальці, які виглядали геть білими від холоду.

— Дайте сюди ваші руки, — сказав він м'яко, але беззаперечно.

Я завагалася на частку секунди, але потім випростала долоні вперед. Марк обережно взяв мої змерзлі кисті у свої гарячі долоні. Його шкіра була шорсткою від фізичної праці, але відчуття його тепла виявилося настільки гострим, що я мимоволі тихо зітхнула.

— Боже, вони ж абсолютно крижані, — стиха мовив він, із турботою роздивляючись мої побілілі фаланги.

Він обгорнув мої пальці своїми широкими долонями й почав повільно, дбайливо розтирати їх. Його рухи були неймовірно ніжними. Він розтирав кожну подушечку пальця, кожну кісточку, намагаючись повернути кровообіг у мої занімілі кінцівки. Від тертя та його власного тепла по моїх руках пробігла хвиля приємного поколювання.

— Ой, — мимовільно вирвалося в мене, коли чутливість почала повертатися, супроводжуючись легким болем.

— Вибачте, трохи болітиме, — Марк зупинився й подивився мені в очі. Його обличчя опинилося зовсім близько від мого. — Потрібно, щоб кров знову розійшлася. Терпітимете?

— Терпітиму, — прошепотіла я, не спроможна відвести від нього погляду.

Він підніс мої змерзлі долоні до своїх губ і легенько подмухав на них гарячим подихом. Це був настільки інтимний, настільки глибоко зворушливий жест, що в мене перехопило подих. Його дихання обпікало шкіру, розганяючи залишки крижаного зачіпеніння. Потім він знову почав м’яко розтирати мої пальці, роблячи це так дбайливо, ніби тримав у руках найкрихкіший кришталь.