27. Запрошення.

МАША

Танець закінчився давно, але джазова мелодія продовжує відлунювати десь глибоко в моїх грудях. Серце тріпоче, я ще не можу повірити в те, що відбувається, і прийняти це важко. Хоча душа співає.

Навколо вирує свято, сусіди сміються, діти бігають із кольоровими ліхтариками, а я стою під цим старовинним кленом в обіймах свого ненависного сусіда і просто забуваю, як дихати. Серце калатає так сильно, що, здається, цей ритм чути навіть крізь шелест осіннього листя.

Олег обіймає мене, і я дозволяю собі ці обійми. В них так добре та затишно. Він дивиться на мене абсолютно обеззброюваним поглядом, у якому більше немає ані краплі колишньої суворості. Він із трепетом розповідає про свої відчуття, коли спостерігав учора за нами. Сміється, жартує. І це зовсім інший Канцер, ніж той, якого я знала ще довчора. Він так миттєво склав зброю нашої ворожнечі, що мене це насторожує. Але я відчуваю: він щирий зі мною. Мені приємно підтримувати з ним розмову, слухати про його страхи, що я йому відмовлю.

Раптом до нас підходить наша літня сусідка, пані Валентина, тримаючи за руку сонну, але неймовірно задоволену Поліну.

— Машенько, Поліна вже зовсім позіхає, — лагідно посміхається жінка. — Ми з онуками якраз ідемо додому дивитися новий мультик. Якщо ти не проти, вона може посидіти в нас, щоб ти трохи відпочила.

— Я не сильно втомилася! — намагається заперечити мала, але тут же солодко й довго позіхає, протираючи кулачками очі.

— Іди, моє сонечко, — я присідаю до неї, поправляючи кумедний капелюшок-гарбузик. — Я заберу тебе через годинку. — Обіймаю малу, а потім, піднявшись, дивлюся на сусідку. — Спасибі вам, пані Валентино!

Сусідка лише сміється та відмахується, що це приємні клопоти. Мала ж махає нам рукою й слухняно дріботить за сусідкою. Ми знову залишаємося наодинці. Але серед цього галасливого натовпу, світла гірлянд і гучної музики нам обом раптом стає затісно.

Осінній вечір стає все прохолоднішим. Легкий, свіжий вітер дме з боку річки, змушуючи мене мимовільно здригнутися й обійняти себе за плечі.

— Змерзла? — миттєво помічає Олег. Він робить крок ближче, захищаючи мене від пориву вітру своєю широкою спиною. — Ходімо до мене на подвір’я. У мене в альтанці горить вуличний камін, є теплі пледи й ніхто не заважатиме. Якщо ти, звісно, не проти змінити локацію.

Я дивлюся на його великий, темний будинок за високим парканом. Ще вчора цей будинок здавався мені фортецею неприступного й буркотливого сусіда. А сьогодні мені понад усе на світі хочеться пройти крізь цю хвіртку.

— Ходімо, — тихо погоджуюся я.

Він, зловивши мене за руку, веде за собою. Ми проходимо через його двір, де все виглядає так само бездоганно й акуратно, як я собі й уявляла. У глибині саду стоїть простора дерев’яна альтанка. У кутку вже м’яко тріскотить вуличний камін, розливаючи навколо живе, помаранчеве світло та приємне затишне тепло. Тут, подалі від свята, панує тиша. Музика з галявини лунає лише м’яким, далеким тлом.

Олег підходить до великого плетеного дивана, бере великий, м’який, пухнастий плед і обережно накидає мені на плечі. Його великі, теплі руки на секунду затримуються на моїх плечах, і по моїй шкірі знову пробігає табун приємних мурашок.

— Присідай, Мало, — м’яко просить він.

Я присідаю, загортаюся в плед, вдихаючи аромат каміна, осіннього листя й його дорогих парфумів з нотками деревини та тютюну.

— Олеже... — починаю я, дивлячись на вогонь, що грає на вугіллі. — Я все ще не можу повірити в те, що відбувається. Такі зміни — це, звісно, приємний шок, та все ж... Ще вчора ти дивився на мене так, ніби мріяв спопелити власним поглядом.

Стримую посмішку, бо тепер цікаво, що він скаже на мій закид.